Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Ноги на його стегнах, руки на його плечах безвольно розслабляються. Не стікаюся калюжкою вниз тільки тому, що все ще притиснута до стіни потужним тілом. Поступово наше дихання вирівнюється, пальці, що впивалися в мою шкіру, розтискаються. Руслан відсторонюється від мене, але продовжує притримувати за талію. Вже повністю себе контролює. Обличчя набуло свого звичайного безпристрасного виразу.

- Стояти можеш? - цікавиться нейтрально.

Мені починає здаватися, що те, що сталося між нами, було лише грою моєї уяви. Ніби я щойно зайшла за перегородку, нафантазувала собі фантастичний секс з об'єктом моїх темних бажань, а потім бац, і на запитання Руслана, чи все зі мною гаразд, прийшла до тями.

- Так, - голос хрипкий, незвичний. 

Ноги тремтять, але твердо стоять на підлозі. Відстороняю його руки від себе. Не хочу думати, що буде далі. Хочу залишитися сама. І до речі...

- Де я?

- Просто зараз зі мною в душі. Уже забула? - усміхається, перемикаючи воду з верхнього душу на ручну лійку, - А загалом, ми на тій самій базі відпочинку, що й були. Тільки зараз ти в моїй кімнаті.

Бере в руки лійку та направляє на низ мого живота. Від несподіванки здригаюся та намагаюся відсунутися вбік. Але Руслан блискавично перехоплює мене за талію.

- Стій струнко. Хочу змити кров, - від його незворушних слів, але з таким змістом, обличчя моментально охоплює жар.

Запізно приходить сором. Вниз не дивлюся. Відвертаюся в бік. Намагаюся абстрагуватися. Але не тут то було! 

- Потрібно було сказати, Богдано. Я був би стриманішим. Не уявляв, що в такому віці ще зустрічаються незаймані дівчата, тим паче з твоєю зовнішністю. Ти мене, можна сказати, вразила! - обличчя вже просто палає, ще трохи і від нього піде дим.

Він міг не зачіпати цю тему? Зробити вигляд, що не помітив? Звісно, ні! Це не про Руслана!

Закінчивши зі мною, береться за себе. Від мене жодних пояснень чи коментарів не чекає. Незабаром вимикає воду і кладе лійку на місце. Виймає з тумбочки зверху білий пухнастий рушник. Спочатку акуратно промокає моє волосся, слідом тіло, тільки потім недбало обтирає себе.   

- Я піду до своєї кімнати, - кажу тихо і намагаюся його обійти, але Руслан не дає.

Кидає рушник на підлогу, різко підхоплює мене на руки та виходить із душу.

- Я ж тебе попередив, що тепер ти моя. Не відпущу!   

- Поки не набридну, - закінчую за нього, обійнявши за шию.

Руслан мовчить. Підходить до ліжка та, відсмикнувши покривало, лягає на м’яку поверхню. Зручно влаштовує мене зверху, обличчям до себе. Дбайливо пальцями проходить погладжуючи по скроні, щоці. М'яко окреслює, лоскочучи, губи. Дивиться майже ніжно. Трохи згодом починає говорити.

- Богдано, не заморочуйся і не надумуй собі зайвого. Просто розслабся. Отримуй задоволення, скільки б нам не було виділено часу. Адже тобі було добре зі мною.

Не те слово! Навіть біль спочатку був мізерно малим порівняно з отриманою насолодою.  Але зараз не про це.

- До цього все і йшло. Так? - ліниво озвучую те, про що здогадувалася ще з нашої випадкової зустрічі біля поліції, але згодом сама ж себе переконала у зворотному.

Руслан м'яко усміхається.

- Визнаю, я був не правий. Потяг до тебе виявився не швидкоплинним. Зачепила ти мене сильно! - дивно, як він так просто говорить про свою помилку і про те, що відчуває.

Я так не вмію! Зрештою, як і тримати язик за зубами та не видавати свою вразливість:

- Ти сказав, що скоро одружишся, - кажу обережно, промацуючи ґрунт.

- Не думай про це. Тебе це ніяк не стосується, - видає вичерпно.

Як у нього все просто! Не заморочуйся! Розслабся! Не думай! Насолоджуйся моментом. Усередині починає закипати образа та злість.

- А якщо я захочу піти. Відпустиш? - підводжуся з нього, спираючись на лікті.

- Ні, Богдано! Я ж тебе попереджав. Думав навіть відпустити після того, як тебе спробували викрасти. Але ти не дала мені й шансу вчинити правильно. Тепер я просто не зможу тебе відпустити. Пізно!

Господи, зовсім забула! Різко накотили спогади останніх подій, викликаючи мимовільне тремтіння по тілу та відсуваючи на другий план переживання особистого характеру.  

- Що сталося, Руслане? Там Кирила вбили. І ті люди. Хто вони? Чому мене хотіли викрасти?