Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Не так швидко, необхідність ти моя! - не напружуючись перехоплює мене рукою за талію на другій сходинці сходів та тягне вгору назад на себе. Притискає спиною до кам'яних грудей. Світ навколо зникає. Є тільки Руслан. Схиляється до вуха. Шепоче, навмисно зачіпаю мочку, - Під рукою так під рукою, Богдано! Саме зараз надзвичайна ситуація. У мене тут одна слухняна дівчинка взбрикнула. Занадто смілива стала. Що зранку змінилося? А, Богдано?

Голос до жаху безтурботний. Мені страшно. Зараз я боялася Руслана. Він ніяк не демонстрував, але я буквально шкірою відчувала хвилі злості, які виходили від нього. Показний холодний спокій збивав з пантелику, вводив в оману, хоча, здавалося б, я вже давно мала звикнути до його вічної стриманості, незважаючи на обставини. Я до пуття не знала цієї людини і тому не мала поняття, чого можна очікувати, відкрито протистоячи йому.   

А ще упереміш зі страхом, при першому ж його дотику, мене забійною сумішшю накрило дике збудження. Такою потужною хвилею, що зараз я губилася та навіть не розуміла кого або чого я боюся більше. Його, себе чи тієї вируючої хімії між нами, основна забійна частина якої була спрямована лише в мій бік. Коли востаннє Руслан так притискав мене до себе, це закінчилося моєю поки що найяскравішою в житті еротичною пригодою. Тіло досі пам'ятало той потужний оргазм і, ясна річ, що жадало повторення. Емоції всередині вирували неабиякі. Занадто для мене!

- Пусти! - смикаюся вперед, але Руслан тримає міцно, не завдаючи болю.

- Все неодмінно! - рука з живота переміщається трохи вище, зупиняється під грудьми. Великим пальцем повільно, до солодкого тремтіння, окреслює низ лівої півкулі, якраз там, де шалено тріпоче серце, - Не провокуй мене, Богдано! Якщо не готова до наслідків.

Із цими словами відпускає мене. Не різко. Повільно, ніби знехотя. Робить крок назад та за руку розвертає до себе. Я більш-менш вільно видихаю. Помічаю, що дівчина Ельвіра відійшла вбік та біля поручнів, з яких відкривався абсолютний огляд на танцюючий натовп, натягнуто ввічливо спілкувалася з двома хлопцями.

- Мені не подобається твоя поведінка. Куди ти зібралася? - каже Руслан, як мені здається, напруженим голосом.

Переводжу на нього погляд. Він сканує мене очима, що звузилися.

- Я ж сказала. Хочу танцювати. Мені що, не можна? - відчайдушно хоробрюся і стою на своєму, хоча розумію, що краще варто було б залишитися та не виводити його надалі з себе.

По ньому не видно, але я відчуваю, що він на грані схопити мене та добряче струсити. Але звісно він цього не робить! Його погляд невловимо змінюється, ніби він щось вирішив для себе.

- Гаразд, іди. Раз так хочеться. Але з цієї частини клубу не виходь. Будь у полі мого зору. І не роби дурниць! - уже звично, як ні в чому не бувало, роздає вказівки.

- Дякую за дозвіл! - видавлюю із себе і, розвертаючись, спускаюся вниз.

Нерви на межі! До зубовного скреготу хотілося його послати, але в житті б не наважилася. Напевно! Хоча, можливо, скоро й до цього мене доведе.

"Не провокуй мене!". "Не роби дурниць!". Звичайно! Неодмінно! Приставка "не", та ще й у наказовій формі, часом спонукає мене на прямо протилежні дії. А Руслан дуже сильно мене дістав. Моє власне тіло дістало, яке так гостро реагує на нього. Уся ця ситуація з ним дістала! З якого я взагалі терплю все це?

Підходжу до барної стійки та замовляю собі алкогольний коктейль.

- Привіт! - повертаю голову та бачу перед собою симпатичного хлопця приблизно мого віку, можливо трохи старшого, - Не проти, якщо я складу тобі компанію?

Прямо як на замовлення! Натягую на губи привітну посмішку.

- Не проти!