Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

До сніданку я спустилася, хоча й було величезне бажання пересидіти в кімнаті, поки не вщухне буря емоцій всередині. Це Руслану байдуже на те, що сталося вранці. Мені ж, беручи до уваги, що я вже кінчала в його руках і так... неймовірно як ніколи, було, м'яко кажучи, не по собі. По новому колу навалилися переживання чотирирічної давнини, з якими я весь час боролася, відтоді як він знову з'явився в моєму житті. Ну, чому я не можу просто забути?! Підозрюю, тому що до нього нікого путнього не зустріла, а після... планка стала занадто завищеною, не хотілося розмінюватися на "як у всіх". Пробувала та не раз, але далі поцілунків справа не заходила. Все не те! Мені просто потрібно перебити Руслана кимось набагато кращим.  

У нього ж, упевнена, таких проблем не має. Він, найімовірніше, давно вже забув про той наш інтимний епізод. Тим більше, тоді задоволення отримала тільки я. Дівчина Валері допомогла викинути з голови непотрібне, та й до неї, не сумніваюся, багато хто постарався. 

Руслан казав, що то був лише швидкоплинний потяг. Так і виявилося. Але лише для нього! Правильно, дорослий чоловік просто переступив та пішов далі. 

Так собі ситуація склалася для мене. Швидше б цей місяць закінчився. Та я знову собі спокійно заживу в пасивному пошуку якісного замінника.

Снідали ми мовчки. Я здебільшого ліниво колупала виделкою пишний омлет. Руслан же дивився по плазмі, що висіла на стіні, якусь хрінь німецькою мовою. Чи то новини, чи то фінансові зведення якісь, незрозуміло, німецькою я не володіла, але він був вкрай зосереджений. На мене не звертав уваги. Навіть коли тільки спустилася, просто мазнув швидкоплинно поглядом.

Із превеликим задоволенням залишилася б у кімнаті, але знаючи свого начальника, розуміла марність відмовлятися. Щодо їжі Руслан був категоричний. Хоч би як ми були зайняті, але на обід він мене завжди витягав. Увечері, якщо у нього траплялася зустріч, мої спроби обмежитися соком або кавою завжди відрізалися замовленими ним самим стравами для мене.

- Чому не їси? - відволікається від величезного екрана Руслан. 

Згадала на свою голову! Демонстративно кладу виделку на стіл. Досить! Дістав! Він мені хто? Батько? Чоловік? Хлопець? Лише тимчасовий начальник. Який платить нечувану зарплату... До біса!

- Не хочу! - кажу ввічливо стримано. 

- Богдано, сніданок це найважливіший прийом їжі, - банальну річ примудряється сказати так, що мені стає соромно, ніби я плюю на своє здоров'я, - Поїж! Пізно ввечері в мене важлива зустріч. Не знаю ще, як надовго це затягнеться. Ти підеш зі мною.

- А де буде зустріч? - я все ж беруся за їжу.

- Не на базі. В одному закладі в місті. В обласному центрі.

- Я не брала із собою відповідного одягу, - ставлю його до очевидного відома.

Омлет дуже смачний й мій організм зараз повністю виправдовує приказку - апетит приходить під час їжі.

- Я дам тобі адресу сайту, вибереш там усе необхідне. До потрібного часу речі тобі привезуть. І не заощаджуй. Ти маєш сьогодні бути чарівною.

- Навіщо? - насторожуюся я.

- Тому що я так сказав. І тому що я так хочу! - слідує незворушна відповідь, а потім м'яка усмішка, - Не хвилюйся! Це моя особиста примха. Хочу сьогодні отримувати естетичну насолоду. Ти ж порадуєш мене, Богдано? 

- Постараюся, - кажу обережно.

- Ось і чудово! Сьогодні на тобі тільки пошта. Розбереш як завжди, - встає з-за столу, закінчивши сніданок та вже майже на виході з вітальні додає, - І до вечора ти мені більше не потрібна. Відпочинь добре!

- Слухаюся і підкоряюся, мій господарю! - бурчу собі під ніс, відпиваючи улюблену ароматну каву.

- Мені до смаку твій настрій, Богдано! - звучить приглушено глузливо з коридору.

Оце в нього слух!