Опікун - Єва Олесь
Після всього сказаного ним, мені цілком зрозуміло, що не слід повторювати помилку. Як би я не розуміла, що для нього секс - це лише моя забаганка, по типу нової сукні, і засіб для збереження нашої брехні в секреті, але надія, хоча й квола, підступно ставатиме більшою, а потім живішою. Моя залежність прогресуватиме і в підсумку мені буде гірше, ніж зараз.
- Я зав'язала, - відповідь звучить впевнено.
- Добре, але якщо раптом розв'яжеш - звертайся.
- І ти змусиш себе це робити?
- "Змушу"? - перепитує з усмішкою, ніби я запитала якусь дурницю. - Софіє, ти надто гарна, щоб я себе змушував.
Соня з минулого розтанула б. Але я нинішня, навпаки, вкриваюся кіркою льоду.
Я впораюся із собою і ніколи не "розв'яжу" ні під яким приводом. Один раз легше забути, ніж здирати рану, що гоїться, у спробах залікуватися.
- Вибач, що я, - вказую на його щоку.
Равський відмахується від моєї спроби загладити провину за ляпас:
- Не вибачайся за це, ти все правильно зробила, - Рома знову пригладжує бороду. - Вчинила так, як я й навчав.
Він підсуває до мене тарілку зі сніданком.
- Будь ласкава, склади мені компанію, бо я сумую за цим.
Я промовчу про те, як сумую я.
В нас обох немає більше нікого, крім одне одного. І наші сварки та війни відбирають все тепло, яке між нами колись існувало. Ми живемо разом, але вже довго самотні.
Погоджуюся, відчуваючи, що мені також потрібне наше комфортне мовчання. Хочеться, щоб Він просто побув поряд.
Равський, піклуючись про мене за сніданком, повертає мене в минуле з дорогих душі спогадів.
Минулих нас більше не існує, але щось важливе між нами все одно є. Перебиті та розчаровані одне в одному ми все одно плекаємо залишки тепла.
Я на півгодини забуваю про те, як все склалося, насолоджуюся моментом тут і зараз, нарешті знову відчуваючи присутність Равського. Без остраху та нервового напруження.
Але, все ж, це не може продовжуватися вічно. І все намарене тепло йде з квартири разом із Ромою, коли він "їде в справах", несучи на собі той самий запах для особливих випадків.
