Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Скільки тобі років?

Відразу зрозуміла до чого він вів. Але поки я не готова чути, а тим більше приймати правду. Перебуваю в якійсь прострації, коли розум розуміє, а серце відторгає.

- Яка різниця? Візьміть лист і все. Я піду, - знову висовую з сумки нещасливий конверт та кладу на стіл. - Всього доброго!

Підводжуся та йду на вихід.

- Двадцять! - не запитання - твердження, змушує мене завмерти, - Ти ж теж не знала!

Повільно обертаюся. Він стоїть уже обличчям до мене. Губи стиснуті, на лобі глибока складка. У волошкових очах помічаю накопичену вологу. З моїх уже котяться сльози. Починаю потихеньку мотати головою.

- Не розумію про що ви! - видавлюю тремтячими губами та, в прямому сенсі цього слова, збігаю на вихід.

Я ледве встигаю вибігти на вулицю та ковтнути бажаного повітря, як мене під руку підхоплює здоровенний дядько.

- Не хвилюйтеся, Богдано! Усе добре. Мій шеф, Віктор Володимирович, наказав доставити вас в одне місце, - заспокійливо пояснив свої варварські дії велетень, щоправда не заподіявши жодного грама болю, саджаючи мене в якусь чорну машину.

- Навіщо? - слабенько пискнула я.

Моє налагоджене спокійне життя менше ніж за двадцять хвилин перетворилося на бразильський серіал з елементами бойовика. Очманіти! Підклала мені тітка подарунок!

- Не можу знати! Але вам нема про що хвилюватися.

Господи, ну не буде ж він мене вбивати або в рабство продавати. Хоча, хто його знає? Я цього Градова вперше сьогодні побачила. Може він мене позбутися вирішив, як небажаного минулого, що раптово з'явилося. Ще цей Гуллівер своїм суворим виразом обличчя не вселяв жодної довіри.

- Водички, - послужливо простягнув мені пляшку, влаштувавшись навпроти.

Похитала заперечно головою та втупилася у вікно. Їхали ми відносно недовго. Зупинилися біля пафосного ресторану.

- Нам сюди, - мій супроводжуючий вийшов сам та навіть подав мені руку.

Мої рвані джинси та проста біла футболка якраз будуть тут у тему! Невчасно я перейнялася своїм зовнішнім виглядом! Але ми спокійно пройшли всередину. Де в окремій кімнаті на мене вже чекав чоловік з очима ідентичними моїм. Гігант м'яко підштовхнув, застиглу мене, вперед та зачинив двері.

- Сідай!

Ну, принаймні, вбивати мене поки що не будуть. Сіла в запропоноване крісло за столом навпроти Градова.

- Вибач, якщо Борис тебе налякав. Але ти ж розумієш, що нам потрібно поговорити.

Мовчки кивнула, вивчаючи його обличчя. Утім він теж у боргу не залишався, також пильно роздивляючись мене. Чоловік перший відвів погляд та кивнув на меню, що лежало переді мною.

- Замов собі що-небудь поїсти, - у нього приємних голос, машинально зазначила я.

- На ваш вибір, - байдуже знизала плечима.

Навряд чи я зараз зможу зосередитися на чомусь окрім чоловіка, який сидів навпроти мене. Опускаю очі. Мовчу. Мовчить і він. Мовчання затягується та не переривається навіть тоді, коли офіціант приймає наше (його) замовлення, коли приносить достаток страв. Я лише нервово перебираю тремтячими пальцями ремінець сумки, не піднімаючи очей. Розумію, що треба щось сказати. Або хоча б подивитися на... біологічного батька? Не можу!

- Богдана? - здригаюся навіть від тихого оклику, але очей не піднімаю, - Мені потрібно, щоб ти знала, що насправді сталося між мною та Ангеліною. Твоєю матір'ю, - і додає сумно, - Моїм ангелом.

Моїм ангелом! "Мій ангел!" - ці два слова б'ють по мізках. Бо одна давня розмова з мамою чомусь міцно в'їлася в голову. Мені було років до шістнадцяти. Підлітковий вік. Перша закоханість. Взаємна. Мама, як не дивно, єдина людина, якій я це розповіла. А у відповідь почула - "Не спокушайся! Назве тебе - своїм Ангелом, а потім, не моргнувши оком, крила обірве!".

- Не хочу! - підхоплююся я й одразу тушуюся, - Не можу зараз, будь ласка. Дайте мені час.

Градов напружено сканує мене поглядом, але все ж вирішує поступитися, щоправда на своїх умовах:

- Гаразд! Борис відвезе тебе на мою квартиру. Я там не з'являюся. Ти відпочинь. Борис буде при тобі. Виконуватиме будь-які твої бажання. Коли будеш готова, тоді й поговоримо.

- Ні! Не вийде. Я сьогодні до дівчат на море їду, - з цими словами жваво піднімаюся.

Бачу, що йому не подобається, що йому суперечать, але намагається тримати себе в руках.

- Куди?

- Не потрібно, Вікторе Володимировичу. Я поки що нічого не розумію. Коли повернуся, дам про себе знати. Якщо, звісно, вам буде це ще цікаво.

- Богдано, будь ласка! - важко зітхає він, - Я тобі не ворог. Дай мені шанс. Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа.