Мій найкращий ворог - Ірен Карк

-Припини, заради бога, припини! - крикнула я, але він, звісно, ​​не чув. Він не відчував болю, він взагалі нічого не відчував, окрім бажання все розтоптати, увігнати у бруд. Нік порізав руку розбитою статуеткою, що стояла колись на столі, а тепер її уламки були скрізь, але навіть не помітив цього. Кров хлюпала з рани, її плями були на моїх грудях, стегнах, обличчі. Мене нудило від огид і жаху і коли все скінчилося, у мене не залишилося сил навіть для того, щоб підвестися.

-Нема чого вдавати з себе дівчинку, - кинув він, дістаючи зім'яту пачку цигарок з кишені. Клацнув запальничкою і затягнувся,— переживеш. Сама напросилася, — сказав зло.

-Вибач, - посміхнулася я і спробувала підвестися.

-Далеко зібралася? - гаркнув він, а я здригнулася.

-У душ.- намагаючись тримати голос спокійним, відповіла я.

-А я тобі дозволяв? - зло посміхнувся він.

-Катись до біса, Нік.- я розвернулася і вийшла з кабінету. Мені було начхати вже на все, що ще він міг зробити? Вбити мене? Напевно, у цій ситуації це було б найкращим рішенням.
Я закрилася у ванній, стала під душ, здригаючись всім тілом. І тільки тепер заревіла, вже від образи, від неминучості щось змінити та виправити. Гарячі струмені били мені по обличчю, а я терла його, жалібно схлипуючи.Наділа теплий халат, витерла обличчя рушником і глянула на себе у дзеркало. Побачене мені дуже не сподобалось.
Я причесалася, змастила обличчя кремом. Рятівну безпеку ванної залишати не хотілося, але я розуміла, зробити це доведеться.
Вийшовши з ванної, я повернула голову і побачила Полозова, він стояв у проході на кухню, обличчя, як камінь.
Він розвернувся, пішов до холодильника, дістав почату пляшку горілки, довго шукав склянку, грюкнув дверцятами шафи, схопив чашку і налив горілки. Руки в нього тремтіли, він запустив пляшку в стіну, уламки полетіли по всій кухні. Залпом випив, жадібно, мов воду. Мене від побаченого перекосило. Він кинув чашку в мийку.

— Ти… — промимрив він невиразно.

- Я пам'ятаю: сама напросилася. А ти наочно продемонстрував, хто тут приймає рішення, а кому слід мовчати. Не дарма мускулатуру накачував. Може, й мені варто залізо потягати, потренуюся як слід, дивись, наб'ю тобі морду.

-Це ти мені таке ще казати будеш? А не забула ти часом, як зовсім недавно тицяла в мене пушкою? - зло кинув він.

-Шкода що не вистрілила .- спокійно відповіла я, оперши плече на стіну.

-Не сумніваюся! - він підкурив ще одну сигарету, - А ти, блять, не думала, що я можу бути не винен? Чи тобі похуй у кого стріляти? Навіщо розбиратися, якщо можна просто пальнути людину і все! Багатьох ти вже так завалила, га?

Я злякано сіпнулася. Ці слова були ніби ляпас. Я настільки була зациклена на помсті, що жодного разу не думала, що він може бути не винен. Прочитавши про нього в листі батька, я відразу вирішила-вбивця він. Але ... ні, точно він! Більше нема кому! Тільки йому треба було прибрати все до рук. І нехай убити його у мене не вийшло, але все ж таки гроші я у нього забрала.
Але якщо, хоч на мить, уявити, що він говорить правду, то виходить що я ... О, Господи!

-Що, включила нарешті мозок? Ти, Машко…

-Інга,-перебила я його.

-Що?-перепитав він.

-Мене звуть Інга.

-Ах так, точно! Авдєєва Інга Сергіївна! Недаремно  мені те ім'я не подобалося ніколи! Так ось, Інго Сергіївно, ти блядь прикидалася розумною дівкою! Добре вдавала, навіть я повірив. Нікому ніколи не вірю, а тобі повірив! А ти, тварюка погана, весь час мені у вуха лила, а за спиною мене обкрадувала! Я через тебе лишився без величезного бабла!

-Це не твої гроші. - спокійно відповіла я.

-Що ти сказала? - він кинув недопалок у раковину і рушив до мене. Я зробила кілька кроків назад,- Завмри, паскудо!
Я зупинилася як укопана. Стояла і дивилася, як він ходою хижака наближається до мене!
Схопив за підборіддя і змусив подивитися йому у вічі:

-Повтори, що ти сказала?

-Ці гроші не твої,-я дивилася прямо в його очі. Зіниця в зіницю і не відводила погляду. Тепер я його не боялася. - Ти забрав життя мого батька, заради цих жалюгідних грошей, а я забрала їх у тебе.
Він замахнувся, а я втиснула голову в плечі. Але удару не було. Він відштовхнув моє обличчя і відійшов.

-Іди в кімнату, щоб до ранку я тебе не бачив! - я стояла і не рухалася,- Пішла нахуй до кімнати, інакше я за себе не ручаюся!
Я розвернулася і бігом зникла в спальні. Для вірності підперла двері тумбочкою, ніби це могло його зупинити. По стіні сповзла на підлогу та завила.
Я розуміла, що мені прийшов пиздець. Я вила довго, поки у мене не закінчилися сили і я не заснула прямо там на підлозі. А прокинулася від страшного гуркоту.
Підскочила з місця і побачила перекинуту тумбочку і Полозова, що стояв і дивився на мене. Його погляд не віщував нічого доброго.