Аромат чоловіка - Валерія Дражинська
У голові відгукується остання воля батька, викладена в заповіті й виголошена механічним голосом нотаріуса.
"Усе рухоме і нерухоме майно я, Градов Віктор Володимирович, перебуваючи при здоровому глузді та здоровій пам'яті, а саме... заповідаю своїй єдиній дочці Кравцовій Богдані Сергіївні. Своїй дружині... та її доньці... призначаю довічне утримання в розмірі...".
Не знаю, можливо, у будь-якої іншої дівчини середнього достатку, на яку б звалився подібний спадок, мізки й попливли б від подібного щастя та необмежених можливостей, що відкриваються, але в мене одразу ж зверху, на вже почуте, у пам'яті відобразилася інша розмова, підслухана не так давно. Її я пам'ятаю майже у всіх деталях.
" - ... вона буде тобі гарною дружиною. Руслане, для тебе більш ніж вигідний цей шлюб. Вона моя єдина спадкоємиця. Решта лише отримають довічне утримання.
- Ти вважаєш, я потребую грошей?
- Ні, я так не вважаю! Але гроші зайвими не бувають. Тим паче, на скільки я пам'ятаю, ти давно хотів під забудову одну мою ділянку. Вона буде твоєю, як і багато інших. Звісно, ви підпишете шлюбний контракт.
- Ну а як же без цього?
- Ти сам прекрасно розумієш, що вона сама не впорається з таким вантажем. Фактично я все передаю в твої руки.
- Вікторе, я оцінив, що ти вибрав для цієї ролі саме мене. Але змушений відмовити. Я поки що не збираюся одружуватися. А тим більше на недалекій малолітній ляльці. Воно мені не потрібно!
- Слідкуй за язиком! Вона дуже гарна та розумна дівчинка.
- Не сумніваюся! Одне іншому не заважає.
- Це твоя остаточна відповідь?
- Вікторе, моя відповідь завжди остаточна."
Господи! Я тоді вирішила, що йдеться про Ліду. Чому? Тому що перед цим почула, як батько назвав її ім'я. І тому що сама зведена сестричка назвала Руслана майже своїм нареченим.
Сором моментально накриває нищівною хвилею. Адже я потім сама в клубі прийшла до нього. Так, за сумочкою Марині, але факт залишається фактом. Вдома сама поцілувала його. Сама! Сама! О Боже, закриваю обличчя долонями! Дивилася на нього постійно, як безнадійно закохана дурепа. Ну який нормальний здоровий мужик встоїть? Не скористається?
Не встояв! Майже! Але і не скористався! Навіть величезні статки Градова не захотів, бо я йшла на додачу вантажем.
Очі наповнюються сльозами. Так соромно, мені ще ніколи не було! Чому я була такою сліпою? Адже могла здогадатися, з того як батько з першого дня взяв мене в оберти. Квартира, машина, університет, ну і чоловік в придачу. Повний комплект! Трималася б тоді подалі, а під час зустрічі бігла б від нього щодуху.
Він обізвав мене недалекою малолітньою лялькою. А я сама на нього вішалася! І була такою огидною, що навіть переспати зі мною погребував.
У розпал самобичування мене хтось грубо смикає за плече. Я втомлено підіймаю голову.
- Що натішитися не можеш, тварюко? - немов крізь вату долинає шиплячий голос Тамари, - Думаєш, я дозволю? Я в суд подам. Ти ні копійки не отримаєш. З'явилася, бачиш, донька недороблена! І як вчасно! Я тебе знищу! Ще треба довести, що ти його дочка! І вже повір, я зроблю все, щоб це стало неможливим. Ти думаєш...
- Досить! - грубо обриваю я потік бруду, що ллється на мене, - Досить, Тамара. Не потрібно мені нічого. Я відмовлюся від спадщини.
- Ви чули? Вона відмовляється, - одразу звертається недовготривала мачуха до нотаріуса, - Дайте їй аркуш паперу, щоб усе письмово було.
- Цього, на жаль, недостатньо, - знову механічним голосом починає нудіти той, - Для того, щоб відмовитися від спадщини, необхідно протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, тобто шести місяців від дня відкриття спадщини, звернутися до нотаріуса із заявою. У заяві достатньо вказати, що ви відмовляєтеся від спадщини. У вашому випадку, Богдано Сергіївно, ви можете тільки рівно через шість місяців, з дня оголошення заповіту, або написати заяву про прийняття спадщини, або заяву про відмову. Це передбачено в заповіті.
- Я вас почула! Зустрінемося через пів року.
