Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Я сиділа біля відділення поліції на лавочці та від безвиході плакала. Тихо, стараючись не привертати увагу. Я вже реально не знала, що робити. Іра зникла майже три тижні тому, а точніше два тижні і три дні. Приїхала в гості до хлопця, з яким познайомилася в інтернеті, але спілкувалася вже як рік. Для особистої зустрічі. Оселилася, ясна річ, у мене. На роботі вона спеціально для цього випадку взяла відпустку. Свого Стаса вона мені показала буквально через кілька днів. Хлопець виявився приємним у спілкуванні, ввічливим та очевидно дуже зацікавленим у моїй подрузі. Коротше, я схвалила. Тиждень минув у любовній ейфорії подруги та моїх зав'ялих вухах від вічних дифірамб Стасику.

І раптом після чергового походу в клуб Іра не повернулася. Ні на ранок, ні в обід, ні ввечері. Не з'явилася і наступного дня. Телефон недоступний, що на моїй пам'яті було рекордним третім разом. Це за тринадцять років дружби. Пропущених, як і повідомлень від неї теж не було. Номер її інтернет-хлопця теж був відключений. Він мені був відомий, бо подруга не раз набирала його з мого телефону. Додому вона в наше рідне місто не поверталася. Таня і Катя, наші спільні подруги, теж не знали де вона. Додому до неї заходили - порожньо. Батьків у неї не було. Бабуся, яка виховала її, нещодавно померла. Більше питати було ні в кого. 

Заяву в поліцію на другий день не прийняли. Мовляв, приїхала до столиці, загуляла. Посміхалися та говорили, що через пару днів, тижнів повернеться. Але наступного дня, після моєї істерики, все ж прийняли. І ось час йде, але все безрезультатно. Відпустка у неї вже закінчилася.  

Я з глузду з'їжджала. Іра була мені найдорожчою та найближчою людиною, після смерті батьків. І ось вона зникла. А я сиділа і шифрувала, що робити. Поліція цією справою якщо і займалася то, як то на одному місці. Прийняли заяву та очевидно відклали в довгу чергу. Я приходила щодня. Відповідь була одна й та сама - шукаємо!

Куди ще звернутися я не знала. До кого - аналогічно. У столиці за два роки у мене особливо друзів не з'явилося. Лише колеги по роботі в досить великій компанії, де я вже майже півтора року працювала помічником директора. Щоправда, цей самий директор до мене був не байдужий і, попроси я про допомогу, не відмовить. Але тільки, що він зможе зробити?

Тамара?

Від спадщини батька я, як і планувала, відмовилася. Але тільки-но написала заяву та вже збиралася переходити до наступного документа, як колишня мачуха відібрала в мене дарчу та поклала переді мною на стіл зв'язку ключів, яку я їй віддала під час нашої останньої зустрічі.

- Це твоя квартира, Богдано! Хочеш живи, а хочеш на якусь секту перепиши. Справа твоя! За машину вибач! Ліда розбила. Відновленню не підлягає. Я б запропонувала тобі нову купити, але ж ти відмовишся. Чи ні?

Несподівано! І незрозуміло.

- Ви маєте рацію! Відмовлюся. У мене є машина.

- Як знаєш! - дивиться винувато та додає зніяковіло, - Якщо тобі буде щось потрібно, звертайся!

Оце так! Я дуже здивувалася. У неї випадково не було біполярного розладу? Хіба це не вона мене пів року тому брудом поливала? Чи це така реакція на мій вчинок? Все одно! На той час я більше не планувала бачитися з цією людиною.

Але зараз? Хоча й вона навряд чи щось зможе зробити в цій ситуації.

До столиці я переїхала після закінчення університету. Так трохи відступилася від свого твердого рішення. Відразу продала квартиру, яку подарував батько. Купила вдвічі дешевше двокімнатну. У гарному районі. У ній і живу. Решту грошей поклала на картку. Роботу знайшла не відразу. Фахівця без досвіду ніде не хотіли брати. За пів року все ж знайшла, поки не за професією. Зарплата була не особливо. Але поки набиралася досвіду роботи допомагали гроші від здачі в оренду квартири в моєму рідному місті та, в надзвичайних ситуаціях, картка з недоторканним запасом залишку грошей від подарунка батька. Я ж дівчина, а життя в столиці не дешеве!

Ось моє стабільно розмірене, нудне життя і розбавила своїм приїздом та подальшим зникненням моя найкраща подруга. Тепер сиджу я на лавочці і думку гадаю, що ж робити.

Я вже подумувала найняти детектива, коли мою увагу привернув незвичайний рух біля обителі правоохоронців. До самого входу, де і службові машини поліції не паркувалися, під'їхав дорогий чорний автомобіль. Кілька хвилин нічого не відбувалося, але незабаром із будівлі поліції вийшов чоловік середнього віку. За два тижні щоденних візитів до цього закладу я його одного разу бачила. За зовнішнім виглядом, манерою поведінки та тим, як при його появі різко дисциплінувалися абсолютно всі співробітники поліції, сміливо можна було судити, що він тут важна шишка, яка ковзає по мені зацікавленим поглядом, але я відводжу очі.

Чоловік сів у припаркований біля входу автомобіль. Не знала, що начальники нашої доблесної поліції настільки добре заробляють. Усе це я відзначала машинально, не перестаючи думаючи про свою проблему.

Минуло, напевно, кілька хвилин, але автомобіль не рухався з місця. Його присутність починала чомусь напружувати. Щось давило зсередини машини на мене. Знайоме. Вбивча енергетика, що позбавляла сили волі. Відчуття тривоги забило по всім рецепторах.

Не витримую відчуттів, що охопили мене. Встаю з наміром піти. Але не встигаю. Дверцята заднього сидіння машини відчиняються. Я чомусь застигаю та заворожено спостерігаю, як під сонячне світло, немов демон, з'являється людина, яку я більше ніколи не очікувала побачити.