Пообіцяй забути - Влада Клімова

– Добре. Я пообіцяла Абрамовичу ангар в Чабанах. Ти не проти? – не кидалась я з риданнями йому під ноги, хоч підпухлі очі сховати було важко.
– Ні, не проти. Я повторюю: ти ведеш справи на висоті. Дякую! У мене буде до тебе ще одне прохання. Відправ моїй орендодавиці оплату за житло й компенсацію за терміновий розрив домовленостей. Я вчора з’їхав зі свого житла. Побуду до завтра в готелі.
Він чекав мого питання зараз, мабуть, більше ніж будь-чого у житті і я здалася:
– Ти не потребуєш більше житла в Києві? Тобто їдеш надовго, чи назавжди?
Яскравий жовто-зелений погляд хижака спалахнув, наче блискавка, і він навіть посміхнувся:
– Ні, не назавжди. Я ж не можу покинути напризволяще ту величну споруду, яку ти допомагаєш мені будувати. Просто хочу почати все з чистої сторінки і мені треба багато про що подумати.