Пообіцяй забути - Влада Клімова

– Втомилася? – ввечері тихо спитав мене бос і тоді вперше безпідставно підійшов аж занадто близько. Його неймовірно тонкий аромат парфумів заповнив простір навколо мене. Богдан взяв той кулон з аметистом і ще тихіше сказав: – Ти дуже гарно справляєшся тут з усім. Може це дивно, але я скучив за тобою й хотів подарувати ось це.
Він розстібнув защіпку на ланцюжку та вже намагався обвити навколо моєї шиї, але я відсахнулась і спитала:
– Навіщо це мені?
– Тому, що це твій камінь. А ще він уособлює більшість твоїх рис: щирість, відданість, гармонію у всьому. Він, як і ти, приносить умиротворення та додає натхнення. З того часу, як ти працюєш зі мною – мене скрізь переслідує удача. Я підписав по Європі цілу купу людей, на яких навіть не розраховував. Ти мій талісман, а це буде твій...
– Я не можу прийняти, Богдане. Він коштовний і це мене бентежить.
– А мене бентежить все, що є у тобі. Прошу: візьми. Від щирого серця...

Я знизала плечима й розуміла, що в грошовому еквіваленті йому то ніщо, але сам факт подарунка від боса – для мене був неприйнятним! Та коли я подивилась в його жовто-зелені очі, вони зараз зовсім не уособлювали хижака, раче просили пощади й довіри. Я мовчки повернулась до нього спиною й рішуче підняла волосся, щоб він міг закрити застібку.
– Дякую! – радісно прошепотів він і ніжно доторкнувся губами до моєї шиї. Я, наче вжалена, відскочила вбік та миттю відчула, як горить все лице.
– Ніколи більше не робіть цього, будь ласка, містере Шеремет! Інакше я звільнюсь, – аж занадто гаряче вимовила я і відчула застряглий в горлі ком.
– Добре! Вибач. Не треба звільнятись. Я вмію чекати, – рішуче сказав мені він.