Пообіцяй забути - Влада Клімова
Вистава була гарною, до кафе ми разом сходили, а тепер стояли поряд з моїм домом і ситуація здавалась більш ніж прогнозованою.
– Дякую за вечір, Богдане. Я вже піду. До завтра, – вимовила я тремтячим голосом.
– Невже так і підеш? – сумно спитав мій бос і в повітрі між нами відчувалась неймовірна електрика, а потім він лагідно додав: – Не відмовляй мені в щасті. В мене його так давно не було...
А мене наче громом ударило! Тобто я Йому зовсім не потрібна? Просто чоловік бажає «нових» відчуттів? І відмовляти не можна, бо він бос. Так?
На вулиці було доволі темно, але в моїх очах стемніло ще більше. Я вже не хотіла плакати, а просто вбити його, чи хоч покалічити. Може я й не була настільки «вільною людиною» як він, але теж цивілізованою й поважала своє виховання. Тому стрималась та прошепотіла:
– Вже пізно. Дорогу ти знаєш, тому дякую й до завтра!
– Ні! Не йди, – схопив він мене за руку, бо мабуть не міг втямити, що не отримає негайно бажаного. Я уважно подивилась на наші руки та попросила:
– Відпусти. Мені боляче.
– Вибач, я не стримався. Будь ласка, не йди сама, я хочу з тобою...
– Ні, я піду сама. А вистава була гарна, ще й знакова: багато жінок у одного чоловіка. Іще хочу попросити: пообіцяй забути те, що зараз було. На добраніч!
Вільний та зрілий, самостійний та забезпечений бізнесмен Богдан Шеремет дивився зараз мені вслід і шепотів: «На добраніч! Нізащо не пообіцяю забути... Навпаки: обіцяю з тобою бути. І ти нікуди від мене не дінешся, повір...»
Я повернулась і пішла в наш старий двір. Мені відразу стало спокійніше й затишніше. От тільки бідне моє серце рвалось на шматочки та знемагало від пекучого болю. Чому світ наробив багато розумних чоловіків, що добре вміють накопичувати статки, але зовсім не відчувають грань між владою та прекрасним, що присутнє у житті?
Наш будинок вже тихо спав, а я ридала так, що вдосвіта прибігла Павлінка:
– Перепрошую, але сусіди переживають. Прислали мене спитати: у тебе горе? Ти вночі дуже гучно плакала. З батьками все в порядку?
Я знову виглядала зарюмсаною, але тепер посміхнулась та відповіла:
– Ніколи не знаєш, чого чекати від сусідів: турботи чи прослуховування? Дякую, Пашо, все добре. То я кіно страшне подивилась. Ось і плакала. Ви вже вибачайте, що я дурна й невихована.
Сусідка полегшено зітхнула й зникла, а я сіла перед своїм косметичним столиком і не знала: навіщо малюватись сьогодні? Бо йти в офіс, вперше за весь час роботи на «вершині світу», мені не хотілося. Але місяць лише розпочався, а Богдан видав мені всю зарплатню й мені, відповідальній, треба її відпрацювати. Я одягла строгий костюм, зробила гарну укладку і макіяж та гордо почесала в бік метро.
Шеремет був уже на місці і з його кабінету знову чулась гучна баталія. Цього разу кричав наш завскладу. Він намагався довести босу, що необхідно зняти ще одне приміщення. Адже продажі розширюються, поставки теж, а наша тендітна продукція зберігається іноді так, що миттю втрачає товарний вигляд і консультанти не бажають її брати. Виходить проблеми виникають навіть тоді, коли фірма прямує до стрімкого злету. Але їх легко подолати!
Захар Абрамович був невблаганним і ярим захисником свого відповідального посту. Український єврей за національністю, згідно з «коктейлем» родової крові – не терпів ні компромісів, ні страху. За свою справу він міг піти на будь-яку амбразуру. В цьому Шеремет був талановитим. Він умів знаходити відданих фірмі людей. Не хочу бути хвастункою, але ж мене він теж знайшов!
Я закінчила деякі незавершені справи з документами, бо від запрошення в театр, перебувала вчора у такому піднесеному стані, що наплутала з простими речами. Не знаю чому, але від того вечора я чекала справжнього дива. Через мою впертість та упередженість дива не сталося, тому потрідно було просто працювати далі. Захар Абрамович добився таки свого й вискочив до мене весь мокрий, але щасливий. Він протирав лисину хустинкою й просив:
– Златочко! Золота моя дитино, давай оголошення. Будемо шукати приміщення. Гроші бос дає.
– Не треба шукати, Захаре Абрамовичу. Є в мене декілька варіантів. Якось Тарнавська просила, але ж вона поїхала бізнесувати до Польщі, а напрацювання я залишила.
– Дай я тебе обійму! Ой, вибач. Ну що взяти зі складського крота? Ніякого виховання. Ти ж у нас, як квітка посеред неба...
Я відкрила йому кілька варіантів і чоловік, звичайно, вибрав найкращий та ще й близько до нинішнього. Зв’язок з орендодавцем, договір оренди й оплату я пообіцяла виконати самостійно і якнайшвидше, тому директор складу пішов такий щасливий, наче в нього вже з’явився перший онук, появи якого на світ їх сім’я очікувала з дня на день.
У приймальню від себе вийшов тихий Шеремет. Він навіть не привітався зі мною, і стабільної чарівної посмішки на його глянцевому обличчі, теж не було.
– Я їду, – вимовив він. – Справи ти ведеш дуже добре, а мені потрібно підігнати роботу нью-йоркського офісу. Там немає такої «квітки на небі», як у Києві. Тому терміново потрібна моя присутність.
– Коли? – теж без будь-яких емоцій спитала я.
– Я замовив квиток на завтра...
Це, звісно, була моя робота. Але після вчорашнього «облому» в наших стосунках він прийняв рішення, мабуть вночі, й тоді ж замовив собі квиток.
– Доступ до всіх баз ти маєш. Фінансові питання залиш на Шкрьобу, для термінових проплат всі реквізити у тебе є. Ну, думаю, що все...
Оте «все» прозвучало зараз, наче смертний вирок. З самого початку наші ділові стосунки розвивалися стрімко і яскраво. А тепер я згадала народну мудрість: «Чим вище заберешся – тим болючіше падати» і вона на сто процентів відповідала моїй дійсності. Правда, фактично, я нікуди не падала. В мене була чудова робота серед досвідчених і навіть інколи прикольних людей. Велика зарплата та майже керівна посада, про яку місяць тому, я навіть мріяти не сміла. Але чому ж тоді на душі такий безпросвітний морок? Від того «все» моє бідне серденько стиснулось так, наче хотіло зупинитись. Але ж при навчанні на дипломата нас якісно тренували бути врівноваженими в будь-якій ситуації та тримати емоції при собі. Тим більше, що «емоції» ще вночі вийшли з мене аж через край!
