Пообіцяй забути - Влада Клімова

Перший тиждень, після відльоту, Шеремет не телефонував взагалі. Можливо, як «безвідмовна секретарка» я повинна була відразу набрати його й спитати про те, як долетів. Але я тільки вважалась помічницею, а насправді являлась наразі першою дійовою особою київського офісу й тому в мене було багато невідкладних справ по бізнесу. А про «пестощі ввічливості» від мене нехай забуде й навіть не мріє. Там, у нью-йоркському офісі в нього ж, мабуть ціле стадо подружок, які зітхають за чарівним босом та моляться, щоб подивився у їхній бік. Златко, а це ти зараз про інших, чи про себе? Навіщо тобі знати: хто зітхає там, коли ти сама тільки й чекаєш, щоб зателефонував чи якнайшвидше приїхав? Але ж ніхто про таке не здогадується і це добре! Бо інакше згоріти мені з сорому та заникатись кудись подалі взагалі! Йшов час, а Шеремет набирав мене кілька разів, щоб спитати про справи й тут же відключав зв’язок. Хіба нормальні люди так спілкуються? НІ!

Зненацька мені зателефонувала Вероніка. З того часу, як вона фактично влаштувала мене працювати на «вершину світу» – ми ще жодного разу не розмовляли. За навчанням та акліматизацією в новій сфері діяльності мені було ніколи відволікатись на дурні дівчачі розмови, та я відгукнулась.
– Привіт, бізнесвумен! Як воно справи на злеті? – радісно спитала Ніка про таке, чого в принципі знати не могла.
– Привіт, Нікусю! Дякую, добре. А звідки ти знаєш про мій «злет»? – завжди у всьому шукала чіткості та ясності я.
– Хм! Дивна ти, Златко, у своїй непомірній скромності. Та вже пів Києва знає, що ти керуєш компанією замість Шеремета й доволі успішно. Може все-таки заїдеш проставитися? – веселилась дівчина.

Я почула Його прізвище й тяжко зітхнула. Згадала чомусь свої безтурботні дні ще місяців зо два тому, коли була вільна на повному роздоріжжі, без роботи й життєвого інтересу та на утриманні батьків. А потім Ніка познайомила мене з суперзіркою мережевого маркетингу і все кардинально змінилось: прийшов інтерес до справи, з’явилось багато нових знайомих та турбот, і сумувати стало ніколи, але ж чому тоді так гірко на душі?
– А звідки ти все це знаєш, Ніко? – поцікавилась я.
– Ну, ти даєш, відміннице! Та Київ – то ж велике село і тут нічогісінько не приховаєш. А вона собі залізла в піднебесся й думає, що не видно. А знаю я тому, що у нас кілька дівчат підробляють вашими дистриб’юторками, а ще більше клієнток, що користуються вашою продукцією та часто заходять і розповідають. Ось так чутками земля повниться, подруго. Заїхала б до мене якось, я хоч твій новий імідж оціню. Ні, наливати мені за твоє просування кар’єрними східцями не треба. То я пожартувала. Я й сама за зустріч наллю, а ще хоч розповіси старій знайомій: який той розбещений іноземний франт у ліжку...

Вона розсміялась, а мені здавалось, що зараз я помру. Та не знала я: який він у ліжку. Страшенно хотіла, але не вийшло! І тепер всередині, наче якась болячка завелась і мучить кожну мить. Ні, не яєчники, а серце. Воно в мене ще дурніше, ніж жіночі органи. І чому я тоді йому відмовила? Хоча, якби все повторилось – я йому знову відмовила б! Господи, за що ти мене такою впертою народив?

Відносно зустрічі Ніка мене все-таки переконала й ми домовились зустрітись посередині міста: на Подолі. Зустрілись у плавучому ресторані, біля річкового вокзалу, де колись наш клас святкував  випускний.
Вероніка з’явилась на своєму улюбленому червоному Ягуарі й тому пила безалкогольний коктейль. А я взагалі спиртного не люблю і спробувала її питво. Фруктовий напій мені навіть сподобався. Говорили ми про різні дівчачі дурниці та весь час обходили тему про мене й Шеремета, але перед розставанням вона мені сумно сказала:
– Ти не дуже затягуй ігри зі своєю традиційною гордістю. Пізнай його світ. А що, як він виявиться саме твоїм? Я так багато дівочого горя в нас бачу. Нещодавно одна прийшла вночі, я якраз танцювала. Вона напилася спочатку, а потім келих розбила – та себе ним по горлянці. Кровиці змивали море, а врятувати так і не встигли. Казали, що заміж за хлопця хотіла, а він іншій запропонував... Златко, я завжди говорю: наша гордість – то наша кара! Хапай, поки він ще твій.
– Але ж він не мій! – змучено скрикнула я та не знала: кого зараз більше хочу переконати – себе чи дівчину з великим життєвим досвідом.
– Твій-твій! Ти б очі свої бачила, коли про вашу розлуку розповідала. А я бачила і повір: він навіть більше, ніж просто твій. Ти по вуха в нього закохана!
Ось таким був висновок нашої з Веронікою розмови.

Я приїхала додому і, мабуть, якби курила – то робила б це до світанку. Але в мене зроду не було такої звички, тому починати було не на часі. Зараз же всі боролись за здоровий спосіб, тому я просто передивлялась на комп'ютері фінансові звіти фірми за минулий місяць. А коли глянула на годинник – навіть злякалась та почала збиратися спати. Я ж вранці буду виглядати в офісі, наче зомбі! А дозволяти таке собі я не маю ніякого права. Ні клієнти, ні колектив не зрозуміють темно синіх кіл навколо очей. Але раптом згадала пораду Ніки, плюнула на гордість і сама набрала боса. Я розрахувала, що коли в Києві четверта ранку, то додавши сім годин, у Нью-Йорку вже мабуть п’ють не першу каву. Та й Богдан Шеремет, скоріше за все, поринув у свій шалений бізнесовий світ.

Кілька хвилин його номер не відповідав, але потім я почула на диво ясне привітання.
– Столиці моєї Батьківщини, привіт! – радісно сказав він і я запідозрила, що за океаном в його житті стались якісь позитивні зміни.
– Вітаю, босе! А хіба ми ще й досі твоя Батьківщина? – уточнила я.
– На всі віки! Ну, розповідай: як справи у мого чарівного керівника? – продовжував радісно говорити він, а мені вже страшенно хотілося дізнатись причину його вранішнього щастя.
– Богдане, а ти нічого не наплутав? Це ти мій керівник. І що, дозволь спитати, такого радісного у вас там зранку відбувається? – залишалась сумною я.
– Та ні, не наплутав. Я бачив фінансові звіти і вони дивовижні, а все завдяки тобі. Чому радісний? Просто, що тебе чую. Думав: вже ніколи сама не зателефонуєш. А зараз щасливий, що помилився, – якось дуже щиро зізнавався він.
– Тільки й по всьому? Ну, припустімо, ніякої моєї заслуги у підйомі продаж немає. То все новий склад та твої підписники гарно працюють. А зателефонувала я з ввічливості, чому тут радіти? Скоріше ти там одружився знову й тому такий щасливий, – не втримала гірких ревнощів я у собі.
– Не дочекаєшся! А ще повідомляю, що скоро приїду. Трішки навів тут лад. І страшенно скучив за Києвом. Вже й не знаю: де саме тепер мій дім? – здавалось зараз він знаходився поряд, вірніше в моїй душі і від цього було спекотно та зворушливо. Спати я точно перехотіла й сиділа на ліжку з телефоном, міцно притискаючи його до голови, наче то був Він сам.
– І коли тебе чекати? – вирвалося з мене.
– А ти справді хочеш мене бачити? – настирливо допитувався бос.
– Всі хочуть. Особливо Абрамович. У нього народився внук. Він п’яний три дні ходив. Переплутав два постачання, але ти його не жури. У чоловіка така неймовірна радість!
– Та навіщо він мені? Злато, в мене буде до тебе особисте прохання...
– Яке? – від того «особистого» в мені все аж затремтіло.
– Пам’ятаєш? Я ж бездомний. Знайди мені помешкання, щоб тобі сподобалось. Я довіряю твоєму смаку, – хитро попросив він.
– Богдане, так не вийде. Я у тебе в гостях не бувала, тому будь ласка уточни: чого саме ти хочеш? – розгубилась я та почула відповідь:
– Саме цього й хочу: щоб вибрала, як для себе. А коли приїду – ми вирішимо питання наших відносин. Ну, навіщо ці перепони? Ми ж неймовірно подобаємось одне одному! Тоді після вистави ти проявила характер і сказала: «Пообіцяй забути». А в мене не виходить, бо ти вже кругом застрягла і дістати не сила. Тільки зараз не заперечуй, добре? Просто зроби, як я попросив...