Пообіцяй забути - Влада Клімова

Тиждень закінчився так швидко, наче його й не було. Тато з мамою полетіли назад до своїх африканських пісків і сонця, а я залишилась одна-однісінька й тепер мені було страшенно сумно. По пів ночі я плакала. Перед роботою намагалась прикладати до личка охолоджуючі компреси, але очі все одно були підпухлими і Богдан не витримав та якось спитав:
– Тобі допомога потрібна? Що хлопець дістає?
– Я вже казала: у мене немає хлопця, – не зрозуміла я, чого він лізе мені в душу.
– А чому ж ти приходиш кожного ранку заплакана? – його спостережливість вражала.
– Тому, що тато з мамою поїхали й мені без них дуже сумно. Краще б і не прилітали, – щиро зізналась я людині, яка на сьогодні вселяла довіру, як ніхто інший.
– Вибач, ти казала, а я забув. От тільки я в житті не повірю, що в тебе немає хлопця. Не може така краса не приваблювати десятки очей, – констатував він, а мені зараз стало ще гірше.
– Може. Не потрібен мені ніхто. Можна я вийду? – раптом попросилась я.
– Звичайно йди. А як повернешся – ми поговоримо. У мене є до тебе невідкладна справа, – таємниче посміхнувся бос своїми чарівними очима і я вибігла на вулицю.

Мені знову хотілось плакати. Але посеред площі я не могла цього робити й тому швидко пішла в бік Олександрівської лікарні. Всі знають, що там зелені простори, де можна загубитись та трішки відпочити від набридливої метушні. Я увійшла до парку й присіла на бетонний блок. Повз мене пройшов чоловік на милицях, а потім жінка повезла в інвалідному візку дівчинку. Після побаченого лити сльози тільки тому, що я молода, здорова, красива та дуже вперта – мені перехотілося. Бо тут і зараз я усвідомила: скільки у людей буває горя. Тому посиділа ще трішки й повернулась до офісу.

Коли я зайшла у приймальню, з кабінету Богдана було чутно галасливу відвідувачку. Вона репетувала відносно хімічної формули одного з кремів для обличчя та доводила, що продукція Inwey то туфта, а вона кандидат хімічних наук і може легко зруйнувати кар’єру компанії, бо спеціалісти неправильно вводять складові... Бла-бла-бла!

Як Шеремет це все інколи витримує? Адже вона така не перша. Частіше люди приходять, щоб подякувати. Але бізнес, що напряму зв’язаний з клієнтом – то неймовірний геморой. Вибачте на слові! Весь час знаходиться невдоволений життям суб’єкт, що починає паскудити життя всім іншим. От і ця «професорка» мабуть, була чимось обділена та прийшла відвести до нас свою спустошену душу.

Коли Богдан здихався її, то вийшов і уважно подивився на мене.
– Все в порядку? – запитав він.
– Наче так, – відповіла я й теж поцікавилась: – А ти живий? Не заразила тебе ця «хімічка» нічим невиліковним?
– Я тебе прошу! У мене на них давно стійкий імунітет, – безтурботно посміхнувся він. – А тобі я хотів дещо запропонувати.
– Слухаю уважно, – з готовністю взялась я за гаджет.
– Та ні. Занотовувати нічого не треба. Тут мені презентували два квитки на виставу, тільки немає з ким піти. І я не знаю де це, – тепер хитро посміхнувся він та показав мені квитки до «Підвалу культури» на Гончара 30А. Тобто, театру на сусідній від мого дому вулиці.
– А чому ти не запросиш на спектакль свою Жанну? – поцікавилась я жінкою, про яку випадково дізналась буквально у свій другий робочий день в офісі.
– Тому, що Жанна давно в минулому, – спокійно сказав він, а в мені знову щось розірвалося та приємно заповнило все всередині. Я намагалась бути спокійною, але  бурхливе почуття було нестримним і солодким... І все ж я ввічливо порадила: – То запроси когось іншого.
– Я не хочу «когось іншого». Хочу піти з тобою, – наполягав Шеремет.
– Але це непрофесійно, коли бос і підлегла разом ходять до театру, – відрізала я.
– От де воно тут у вас таке береться? Наче вже давно немає червоних стягів, а радянщина живе навіть в тих, хто її ніколи не знав. Чому це непрофесійно? Я ж тебе не в стрипклуб  кличу? А хоч би й туди. Це особиста справа вільної людини: куди вона ходить після того, як принесла користь суспільству своєю денною працею, – ображено прочитав мені лекцію про надлишок моральності Богдан і чекав:  що його розумна помічниця придумає у відповідь цього разу.
Але відповіді я не знайшла і, забувши про сльози, сказала:
– Добре підемо у «Підвал». Я теж туди давно хочу.

Такої радості на його доглянутому обличчі я не бачила, ні після тієї феєричної презентації на Печерську, ні тоді, коли повернувся з Європи з гарними новинами. Взагалі ще не бачила.
– Ти ба, які дива роблять з вами переконання людини з вільного світу? – жартував він.
– Не задавайся так, вільна людино, бо я й передумати можу! – чомусь заразилась його радістю я.

Коли закінчилась вистава, ми мовчки вийшли з «Підвалу» на вулицю та здавалося, що кожен по-своєму зараз переосмислював талант Антуана де Сент-Екзюпері. Вистава називалась «Льотчик і роза» про героя, закоханого в життя та жінок.
Наразі Богдан був чомусь мовчазним і загадковим. Ми тихо пішли в бік мого дому і я розуміла, що він прекрасно орієнтується на цих вулицях.
– Хочеш зайдемо сюди? – запитав він, дивлячись на вхід до відомого в’єтнамського кафе «У Хань».
– Але вже пізно, – натякала на розставання я.
– Чому це пізно? Вони працюють до двадцять третьої. А зараз лише пів на десяту, – поглянув на свій Rolex мій кавалер.
Дивно, але місяць тому, коли ми вперше зустрілись – я й уявити не могла, що той глянцевий принц буде отак запросто гуляти по моїх рідних вулицях.
– Тут подають на диво смачні роли з овочами та креветками й класичні рисові чіпси, – вирвалось у нього.
– То це так ти не знаєш: як дійти до «Підвалу»? – не витримала я.
– Але ж повинен я був якось викликати у тебе жалість. Бо тільки так ти, зі своєю супервідповідальністю, могла погодитись на вечір зі мною, – зовсім розвеселився мій шикарний бос і я не знайшла, чим йому заперечити.

Ми пригостились вкусняшками в’єтнамської кухні та вже зовсім пізно, пів на одинадцяту, підійшли до мого будинку.
– Тут я живу, – оголосила я, та Богдан посміхнувся й сказав:
– Я знаю.
– А це ще звідки? – здивувалась я.
– Якось прогулювався поряд. Дуже хотів зайти в гості, але подумав, що можу завадити. Я взагалі-то не настільки «вільна людина», щоб вдиратися без запрошення.