Пообіцяй забути - Влада Клімова

Скоро Богдан Шеремет почав готуватися до своєї першої великої презентації в Києві. Спочатку він дав мені список старих Палаців культури, що мали колись місце при наших заводах-гігантах, але наразі стояли пусткою. Саме такі об’єкти цікавили зальотних бізнесменів, щоб проводити там заходи по просуванню свого бізнесу. І Шеремету звідкись це було вже добре відомо. Я телефонувала людям, що могли бути пов’язані з такими спорудами та уточнювала про гонорари, які вони  замовлять і передавала дані шефові.

Далі він відбирав за своїм відомим принципом – «хороше але дешево» і ми з водієм курсували поміж тих об’єктів та знімали на відео, а Шеремет повинен був вибрати щось одне. Звичайно, якщо заклад мав пристойний вигляд, нормальну сцену та освітлення – достатньо було прибратись, наповнити його нашою атрибутикою та завезти тимчасові меблі. Богдан вважав, що презентації проходять краще не з рядами стільців, а зі столиками, наповненими зразками нашої продукції. Я не сперечалась, бо була в цьому поки повним профаном. Після перегляду зібраного матеріалу, бос обрав чомусь не найбільший та новий, а невеличкий на Печерську. Роз’яснив, що там затишніше. І звідки цей чоловік знав подібні терміни? Наприклад я й досі вважаю, що десь половина населення планети чоловічої статі зовсім не звертає уваги на таке слово, як «затишок». Але, можливо, я помиляюсь?

Далі були фірми, що здають меблі напрокат. Договір оренди, ну й інші робочі моменти, які я потихеньку запам’ятовувала, а деякі дрібнички навіть занотовувала, на всякий випадок. Ця нова сфера діяльності мені починала подобатись навіть більше, ніж бажання стати коли-небудь представником нашої країни десь на іншому кінці світу.

Свою першу «велику» справу я старалась зробити навіть ліпше, ніж написала відмінну дипломну роботу. В мені прокинувся такий азарт, що межував десь з легким фанатизмом. Звичайно я й не підозрювала тоді: чому саме так стараюсь? Думала, що хочу зробити роботу якісно, як завжди. А коли Богдан заїхав подивитись на ту якість – у нього був просто шок! Як домашня столична дитина, яка зроду-віку не займалась рекламними трюками та ще й не знала досконало  ні продукції, ні тонкощів продаж – змогла створити атмосферу під назвою диво-Inwey. Столики я попрохала хлопців розставити в шаховому порядку так, щоб кожен охочий побачити й почути, міг здійснити це без перешкод. Всі тканини на сцені були підсвічені кольорами нашого бренду, а на столиках лежали новенькі буклети, які я сама створила й замовила невеличким тиражем, саме для цієї презентації.

Шеремет пройшовся по залу і поки що йому все, здається, подобалось. Заглянув за лаштунки, посидів за столом на стільчику та оцінив зручність, аж потім помітив мою авторську розробку  та взяв до рук флаєр.
– Злато, що це? Де ти взяла гроші на них? Я ж нічого подібного не підписував, – здивовано покрутив він в руках яскравий глянцевий папірець.
– Та я зовсім трішки взяла з офісного фонду, лише на виготовлення, – винувато знизала я плечима.
– Але ж там копійки на прибиральницю були. Я питаю про оплату дизайнеру? – прискіпливо уточнював комерсант.
– А  дизайнер попрацював безкоштовно, – посміхнулась я.
– Хтось зі знайомих? Але ж все одно треба заплатити. Гарний проект і це коштує грошей, – був завжди відповідальним щодо розрахунків за чужу працю мій бос.
– Дякую, в мене й так хороша зарплата, – продовжувала розквітати я й пам’ятала лише слова «гарний дизайн». Більшого мені не треба було!
– Тобто? Це створила ти? – зараз чоловік з глянцевого журналу знову став нормальним, просто здивованим і натхненним.
– Так! Ти ж казав: щоб було привабливо та запам’яталось. Мені здається, що так запам’ятається краще. Гість потримає в руках, може взяти з собою, покаже іншим... А що не треба було? – не розуміла я його реакції на звичайну рекламку.
– Я думав, що вже все в тобі побачив. Але тепер відчуваю себе сліпим! Людина, що закінчила зовсім інший факультет, ніколи й ніде не працювала, не любить публічних заходів і з першого разу зробила таке диво... Вибач, але в мене просто шок! Дякую, міс Злато, бо Ви золото нашої компанії й саме мені безмежно пощастило втрапити на цей самородок. Я, звичайно, це вже неодноразово тобі казав, але невтомно буду повторювати. Ні, я раніше робив щось подібне, та правду кажуть, що свіжий погляд набагато ліпший. Ти  неймовірна! – сяяв його щасливий хижий погляд і саме тоді мені вперше здалося, що він закоханий.
– Та годі Вам, босе, перехвалите! Значить все нормально? Міняти нічого не треба? – добивала я Його і безмежно цим насолоджувалась.
– Не треба! Тепер мені треба так підготуватись, щоб бути достойним твоїх старань. Я думав: захід пройде тихо-мирно, аби відкритись. Але наразі зателефоную деяким нашим «особливим діячам». Тим, що вміють завести будь-яку публіку. Адже в цьому залі повинно статись щось чудесне. Думаю, продажі підскочать в рази, – продовжували  шаліли  його збурені якимись своїми думками очі, а мене в такому стані, він заворожував ще більше...

Коли настав вечір нашої презентації – диво таки сталося. Я й подумати не могла, що київська публіка, розбещена театральними й концертними програмами зверне увагу на нашу рекламу, якою рясніли соцмережі та деякі дошки оголошень по місту. Старалась  я – так, хвилювалась – страшенно, але ту кількість зацікавлених, що наповнили невеличкий зал, навіть уявити не могла. А ось Богдан сприйняв набите людьми приміщення, як належне. Охочі послухати й подивитись не тільки сиділи за столиками, а й стояли під стінами та уважно слухали «особливих». Я сама дивилась на деяких знайомих консультантів, наче вперше. Перевтілюватись ці люди вміли так, що не кожен актор зможе! А деякі лектори просто здавались гіпнотизерами. Вони розповідали про шлях свого злету в компанії настільки проникливо й чуттєво, що деякі жінки в залі змахували сльози. Але ж це були розповіді не про війну, чи втрати, а навпаки про фінансові здобутки  та здійснення власних мрій.

В кінці, як і потребує того будь-яка гарна вистава, на сцену вийшов новий представник київського офісу і я бачила, що цей бездоганно навчений своїй справі та досконалий з усіх боків містер – зараз трішки хвилюється. Я стояла за лаштунками, пригорнувшись до завіси і, вперше, неприховано милувалась ним. Мабуть я занадто розслабилась та показала свої почуття. І тому одна жінка з запрошених «особливих»,  нахилилась до мене та якось отруйно прошепотіла  на вушко:
– Подобається? Ось такий він наш президент. Але ти, дівчинко, не дуже западай на це диво, бо воно  підступне й безсердечне...