Пообіцяй забути - Влада Клімова
Настав сонячний осінній ранок мого першого робочого дня в Inwеy. Вчора, коли Богдан знайомив мене з офісом, мені тут дуже сподобалося. Раніше, коли я телефонувала різним телепням та намагалась вибити собі хоч якесь місце під сонцем, мені й в голову не могло прийти, що таке сонячне місце подарує мені дівчина, з якою я колись навчалась в одному класі. Чесно кажучи: я з неї завжди трішки насміхалась – частково через дивну професію та не дуже світлий розум. А воно, бачите, як в житті буває? Причому, Вероніка абсолютно нічого не вимагала від мене натомість, принаймні дотепер. Вона поки що більше взагалі не телефонувала, навіть дізнатись про те, як пройшла моя зустріч з тим чарівним хижаком Шереметом.
Сама приймальня мого боса виглядала так, наче це був офіс намісника Бога, десь за хмарами. Через величезні вікна до таких же величезних кімнат лилось стільки світла, що без всякого пафосу, все це нагадувало, якщо не вхід до раю, то вже точно якусь небесну обсерваторію, чи як я назвала в своїх думках - «вершину світу». Мій робочий стіл більше скидався на пульт управління в космічному кораблі. Окрім фігуристої овальної форми, він мав багато функцій. Я спокійно могла працювати за двома комп’ютерами, що звичайно були напряму з’єднані з апаратурою в кабінеті Богдана та ще масою друкуючих, телефонуючих та розмовних пристроїв. Це заворожувало й додавало натхнення працювати продуктивно та якісно.
Богдана Шеремета в офісі ще не було. Він з’явився трішки пізніше, мабуть тому, що заходив до квіткового магазину. Адже зараз тримав у руках красивий букет різнобарвних квітів. Як він здогадався, що я люблю саме такі? Мені страшенно не подобались тяжкі «віники» троянд чи ще чогось, бо саме ними намагались приголомшувати дівчат заможні парубки. А з цієї маленької клумби на мене поглядали лілеї з ромашками, гортензія в незабудках і ще кілька невідомих мені творінь природи, якісно складені до купи доволі талановитою флористкою.
На його доглянутому обличчі не було й тіні вранішньої втоми, чи смутку. Здавалось, що цей чоловік зроблений з якогось суперматеріалу, щоб весь час знаходитись у стані стриманого сяяння й витонченого шарму.
– Вітаю з першим робочим днем, моя помічнице! – таки мені скромно вручив він те диво й доповнив: – Вази он у тій шафі, що схована у скляній стіні. Натиснеш на ручку, стелаж відчиниться сам. А потім зайди до мене, я буду потихеньку вводити тебе в курс справ. Мені скоро летіти до Європи, а ти залишишся на хазяйстві сама. Треба, щоб була готова.
– Дякую! – вдихнула я аромат квітів та, мимоволі, легенько пригорнула їх до себе. Можливо мені здалося, але врівноважений непробивний погляд бізнесмена від моєї реакції на його дарунок, трішечки захмелів. А вже захоплення словами «МОЯ помічнице» не треба й коментувати. В душі збурилось щось настільки чарівне, що хотілось тепер весь час чути «МОЯ»... Ну, ще ми вчора, як нормальні люди з цивілізованого світу, домовились говорити одне одному «ти».
Я швиденько прилаштувала квіти так, щоб не заважали працювати, але весь час зачаровували погляд на столі. Благо, він був величезним. Взяла планшет та й пішла в кабінет до начальства. Спочатку Богдан показував мені всі необхідні бази. Тобто маркетингову мережу по всьому світу. Потім каталоги найрізноманітнішої продукції. А ще різних спонсорів, співвласників та керівників філіалів. Господи! Яка величезна корпорація жила й дихала поряд, а я навіть не здогадувалась про її існування. Аж поки, одного прекрасного дня, не стала її малесеньким потрібним гвинтиком. До обіду, через велику кількість нової інформації я відчула, що зморилась і було нестерпне бажання вийти на повітря. Хотіла сказати «свіже», але заради Бога: де воно візьметься на перетині вулиць біля Палацу Спорту?
О, цей Шеремет точно бачив людей наскрізь! Мабуть тому він так вправно орієнтувався в безкінечному вирі продаж та реклами.
– Злато! На сьогодні все, – відчеканив він, коли я тільки взялася за розгляд нового розділу. – Я ж бачу, що ти стараєшся, але вже нічого не розумієш. Не можна в наших справах розібратись за один день. Голівку розірве! Йди додому відпочивати, а завтра продовжимо.
– Богдане, але ж я повинна вміти працювати цілий день, якщо збираюсь тут все самостійно контролювати, – заперечила я керівникові, та він посміхнувся й пояснив:
– Ну, сама ти не будеш ніколи. Я на зв’язку – двадцять чотири на сім. Окрім того, будуть приходити ще багато наших працівників, з якими ти поступово познайомишся. Є такі екземпляри, до яких прийдеться просто звикнути. Але працюють вони добре. Тому я тебе прошу: іди відпочинь. Все одно я їду з офісу у справах. Якщо бажаєш – можу підвезти.
– Ні, дякую. Мені на метро лише дві зупинки їхати до самісінького дому. А ще я не подякувала за довіру. Я сьогодні відчуваю себе зовсім іншою людиною та вже не знаю, я це чи ні...
– Запевняю: це ти! І мені дуже подобається все, що я перед собою бачу, – відповів мені чоловік з глянцевого журналу. Я не знала: як на це реагувати, тому сумирно опустила очі й просто сказала:
– Дякую.
Тоді Богдан Шеремет якось дивно кивнув головою, наче здивувався чи розхвилювався, а може і те й інше, хоч я поняття не мала: чим могла його зачепити?
Вдома я прийняла душ і неймовірно солодко розтягнулась на своєму ліжку та набрала маму.
– Уявляєш, рідненька! Пройшло лише кілька насичених днів, а я працюю в такому неймовірно прекрасному місці, що ніхто й подумати не смів.
Я розповіла їй все, що встигла дізнатись про відому на весь світ корпорацію, хоч сама про неї раніше ніколи не чула. Зате моя матуся щиро розсміялася й сказала:
– Яка ж ти в мене ще маленька! Чому ж не знаю? Вона відома навіть тут у нас. Люди користуються продукцією твого «гіганта». То виходить інколи все ж треба вибиратись на вулицю? Правда, я була б не в захваті від твого походу до нічного клубу, але якщо є такий результат, та ще й завдяки Вероніці – то як тут будеш обурюватись? Дівчинка спрацювала, як слід. Тільки я й досі не розумію: як ти зі своїм впертим характером не відмовилась від поїздки в той Голлівуд?
– Я й сама не розумію, мамо. Може то випадковість була, а може доля?
– Ну, а який він той твій неймовірний бос? – зацікавлено й трішки з підвохом запитала мене мама.
– Та ніякий він не мій! Просто вихована людина, яка довірила твоїй недосвідченій доні допомогати йому у відповідальній справі. А ще він наче той штучний інтелект. Так багато всього тримає в голові, що мені й не снилося. Ну, окрім того, він дуже презентабельний і гарний...
– Я ж тобі казала! – почула я поряд з нею тата. – Доки ми тут сохнемо на сонці, наша маленька там закохається й вийде заміж. А ми посеред твоєї нафти сидимо, – жартувала матуся та я не стала сперечатись на цю тему, а просто попросила дати телефон татові. Він постійно був на своїй буровій і тому я чула його страшенно рідко та сумувала.
Ми поговорили так, наче посиділи всі за одним столом і я залишилась дуже задоволеною. Сьогодні лягати спати мені було вже зовсім не сумно й не самотньо, як раніше. Адже тепер я знала, що завтра піднімусь на сонячний тридцятий поверх Гулівера та опинюсь знову серед цікавих і вихованих людей. Я буду дуже старатись вправно допомагати жити й процвітати в Києві мегагіганту з продажу товарів Іnwey.
Вночі мені наснився дивний сон. Ні, цього разу не вовки! Мабуть, під враженнями першого робочого дня на «вершині світу» мені здалося, що я літаю. Навкруги все було таке безмежне й світле. Я мчала кудись та зовсім не відчувала тяжіння, а моє тіло почувалось невагомим і швидким. Я навіть не дихала, а було так легко й зовсім-зовсім не страшно...
