Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я була готова почути це і все одно аж похолола від графининих слів.
— Дозвольте мені якнайщиріше благати вас, мадам Фоско, і благати графа взяти до уваги прикрі обставини, в яких перебуває нині моя сестра. Вона сказала те, не тямлячи себе від несправедливої образи, якої завдав їй чоловік. Вона була сама не своя, коли вимовила ті нерозважні слова. Чи можу я сподіватися, що, беручи все це до уваги, її слова будуть великодушно прощені?
— Безперечно! — сказав за моєю спиною спокійний графів голос.
Він підкрався до нас своєю безшумною ходою, тримаючи в руці книжку.
— Коли леді Глайд мовила ті необдумані слова, — провадив він далі, — вона вчинила несправедливість стосовно мене, яку я оплакую... і прощаю. Не повертаймося більш ніколи до цього, міс Голкомб. Нумо тихо-мирно, всі разом забудьмо це віднині.
— Ви такі добрі, — проговорила я, — ви зняли з моєї душі такий тягар...
Я хотіла договорити, але очі його не відривалися від моїх, його вбивча посмішка, що ховає всі його почуття, безжально й невблаганно завмерла на його широкому, гладенькому обличчі. Моя настороженість перед його незглибною фальшивістю, усвідомлення того, що я так принизилась, вимолюючи прощення у нього та його дружини, ввергли мене в таке сум'яття, що слова завмерли на моїх вустах, і я оніміла перед ним.
— Я на колінах благаю вас не говорити про це більше, міс Голкомб... Мене воістину потрясло те, що ви визнали за необхідне сказати так багато! — Виголосивши цю чемну промову, він узяв мою руку — о, як я зневажаю себе, як мало втішає мене навіть думка, що я скорилася цьому заради Лори! — він узяв мою руку й підніс до своїх отруйних губів. Ніколи досі я не усвідомлювала ще, який великий мій жах перед ним. Від цієї невинної фамільярності мені аж душа перевернулась, неначе я зазнала найгіршої образи, якої міг би завдати мені чоловік. І все ж я приховала огиду й спробувала усміхнутись — я, що колись так безжально засуджувала нещирість інших жінок, була цієї миті фальшивіша за найлицемірнішу з них, фальшива, достоту як цей Юда, чиї губи торкнулися моєї руки.
Єдине рятує мене в моїх очах: я б не змогла зберігати своє принизливе самовладання, якби він ще довше дивився на мене. Ревнива, мов тигриця, його дружина прийшла мені на поміч і відвернула його увагу саме тоді, коли він заволодів моєю рукою. Зблиснули її холодні голубі очі, матово-бліді щоки спахнули рум'янцем, — в одну мить вона начебто помолодшала на чимало літ.
— Графе! — сказала вона. — Ви забуваєте, що ваша чемність чужоземця незрозуміла англійкам.
— Даруйте мені, мій ангеле! Вона зрозуміла найкращій, найдорожчій з усіх англійок на світі! — Сказавши так, він випустив мою руку й спокійнісінько підніс до губів руку своєї дружини.
Я побігла нагору, щоб знайти сховок у своїй кімнаті. Мала б я час на роздуми тепер, коли зосталась сама, ті думки завдали б мені гіркої муки. Але роздумувати було ніколи. На щастя, час у мене був тільки на дії, і це допомогло мені зберегти спокій та мужність.
Листи повірникові й містерові Ферлі були ще досі не написані, тож я, ні миті не вагаючись, сіла за письмовий стіл.
Я не мучилася вибором, бо й вибирати не було з кого, — я могла розраховувати лише на саму себе. У сера Персіваля не було в сусідстві ні друзів, ні рідних, яких я могла б попросити заступитися за нас. Із сусідами, що посідали у світі таке саме становище, як і він, він був у холодних, коли не в гірших стосунках. У нас, двох жінок, не було ні батька, ні брата, що могли б приїхати й стати на наш захист. Лишалося тільки написати ці два не вельми переконливі листи... або спробувати таємно втекти з Блеквотера — виставити і Лору й себе в невигідному світлі й унеможливити будь-які подальші перемовини з сером Персівалем. Втечу могла виправдати лише безпосередня небезпека нашим життям. Тож спочатку треба було спробувати, чи не зарадять нам листи.
Я нічого не написала повірникові про Анну Катерік, адже (як я вже пояснила Лорі) ця тема була пов'язана з таємницею, якої ми ще не могли з'ясувати, й тому писати про це юристові — марна справа. Повірникові лишалось пояснити ганебну поведінку сера Персіваля його новими незлагодами з дружиною через грошові справи. Я просто просила його поради й питала, чи не можна вжити законних заходів для захисту Лори, якщо її чоловік відмовиться дозволити їй покинути Блеквотер-Парк на певний час і повернутися зі мною в Ліммерідж. Про подробиці її від'їзду я радила йому питати містера Ферлі, запевняючи, що пишу за згодою самої Лори. Закінчила я листа настійним проханням якомога швидше діяти в ім'я Лориних інтересів, застосувавши всю владу закону.
Потім я зайнялася листом до містера Ферлі. Аби змусити його розворушитись, я звернулася до нього в тих виразах, про які вже говорила Лорі. В лист до нього я вклала копію мого листа до повірника, щоб містер Ферлі збагнув, наскільки все це серйозно, і змалювала йому наш переїзд у Ліммерідж як єдиний вихід із становища, що склалось. Я стверджувала, що тільки це могло відвернути небезпеку, яка загрожує Лорі, і вберегти дядечка з небогою від неминучих ще більших прикрощів у недалекому майбутньому.
Надписавши й запечатавши обидва конверти, я пішла показати листи Лорі.
— Тебе ніхто не турбував? — спитала я, коли вона відчинила мені двері.
— Ніхто не стукав до мене, — відповіла вона, — але я чула, як хтось ходив у передпокої.
— Чоловік чи жінка?
— Жінка. Я чула шелест її сукні.
— Шелестіло, як шовк?
— Так, як шовк.
Очевидно, то чатувала мадам Фоско. Якщо вона це робить за власним задумом, то це не дуже страшно. Але якщо вона стереже Лору за графовим повелінням, бувши слухняним інструментом у його руках, це надто лиховісно, щоб на це не звернути уваги.
— Що було далі, коли ти перестала чути, як шелестить сукня в передпокої? — спитала я. — Вона пошурхотіла попід твоєю стіною
