Уран - Микола Якович Зарудний

Леся повернулася з двома великими плакатами з «Чарівниці».

— Ви тут, як жива... Напишіть мені на згадку, Степко. Один мені, а другий — Василеві,— попросила Леся.

Василь приніс ручку, й Степка написала: «Дорога Лесю! Не будь чарівницею — будь щасливою. Степка Чугай». І на другому плакаті: «Василю! Краще бути зачарованим, аніж розчарованим. Степка».

— Я повішу його на цій стіні,— сказав Васько, оглянувши кімнату.— Ні, краще там.

Васько відчинив двері Платонової кімнати й приколов плакат біля вікна.

— Правда, тут буде краще?

— Звичайно,— погодилася Росинка.— А це хто, Васю?

Росинка показувала на фотографію Наталки, що висіла над Платоновим столом.

— Це Наталка... Нарбутова.

— А-а,— знітилася Росинка.

Степка вибігла з хати.

Тепер вона ніколи, нізащо не приїде сюди. Знову Наталка... Тоді, у вітряку, тієї проклятої ночі, коли вона, Степка, віддалася йому, він називав її Наталкою, і навіть тепер, уже навіки чужа, вона висить перед його очима, не забута, прощена й кохана.

Другого дня Степка й Клава виїхали із Сосонки. Чугай повірив, що їй негайно треба на студію. Служба...

— Коли ж ти, доню, приїдеш?

— Я тобі напишу, тату...

— З матір'ю попрощалася? — не міг не запитати Чугай.

— Попрощалася... Вчора увечері ходила... Я хочу, щоб тобі... вам було добре,— сказала, знаючи, що батько чекав на це її слово. Згадала Росинчиного батька й додала: — Усі не можуть бути щасливі... Тільки ти, пробач, тату, коли я... ще не буду називати її матір'ю... Може, я колись навчусь говорити це слово...

На станцію їх проводжали Росинка й Олексій. До Галини Степка не захотіла заходити.

— Передай привіт і скажи, що... мене негайно викликали на студію. Негайно. Про Платона — жодного слова,— наказувала Росинці.

— А якщо його зустріну?

— Привіт передай, скажеш, що на весілля запрошу...

— На яке весілля, що за розмови? — втрутилася Клава.

— На своє,— сказала Степка й розсміялася на весь перон.— Скажи, що я до Кутня повернуся.

— Божевільна,— зробила висновок Клава.— Росинко, не смій.

— Ні, скажи! — наполягала Степка.— А ти ж коли приїдеш, Олексо?

— Не знаю,— відповів, поглянувши на Росинку.— Я, мабуть, тут, на «Факелі», залишуся.

— Ти, на «Факелі»? — здивувалася Клава.

— Отар сказав, що у них почне виходити газета на будівництві... Я залишуся, Степко.

— А студія?

— Потім приїду... як буде з чим...

Перед відходом поїзда Степка вийшла з сестрою в тамбур і сказала:

— Може статися так, що наша... мати...

— Я думала про це, Степко... Я не залишу свого батька... А що буде — побачимо.

— Ну, а з Олексієм у тебе що? Серйозно чи...

— Н-не знаю.

— Ти ж сказала Охрімові, що вийдеш за нього?

— Ти, Степко, знаєш, що таке справжнє кохання?

— Я? Знаю.

— А я ще, мабуть, ні,— поцілувала сестру в щоку й зіскочила із східців вагона.— До зустрічі, до зустрічі-і-і!

...Пізно вночі телефонний дзвінок розбудив Васька.

— Васю, це я, Платон...

— Ну, здрастуй,— крізь сон промовив Васько,— дзвониш так пізно...

— Та не давали довго Косопілля... Васю, будь другом, побіжи до Чугая й попроси, щоб прийшла Степка... Мені треба щось їй сказати, дуже, розумієш, важливе. А я за півгодини знову подзвоню. Васю, одягнись і...

— Степки вже нема.

— Як нема? Вона ще три дні повинна бути... Біжи, Васю!

— Нема,— крикнув у трубку Васько.— Сьогодні поїхала... Вона була в нас. Учора. Галя мені сорочку передала, то вона приносила.

— Що говорила?

— Нічого... Підписала нам з Лесею афіші зі своїм портретом .. Я почепив його у твоїй кімнаті... з написом таким... дивним трохи...

— Що написала?

— «Краще бути зачарованим, аніж розчарованим». Чув?

— І більше нічого не сказала? — допитувався здалеку, через засніжені поля, міста й ліси Платон.

— Нічого. Росинка побачила карточку Наталки й запитала, хто це... Ну, поки я сказав, то Степка вибігла з хати і... нічого більше не сказала...

Перед початком ранкового засідання наради голів колгоспів до Гайворона в коридорі підійшов Шаблій.

— Як справи з дисертацією, Платоне Андрійовичу? На захист запросиш?

— Якщо приїдете, то, будь ласка, Павле Артемовичу.

— Приїхати, певно, не зможу, але свою думку я вже написав.

— Дякую.

— Ти виступиш сьогодні? — поцікавився Шаблій.

— Мабуть, ні, Павле Артемовичу, я... я...

— Погано себе почуваєш? Справді, друже, у тебе вигляд не козацький. Захворів?

— Ні... Я просив би вас, Павле Артемовичу, відпустити мене з наради... Мені неодмінно треба поїхати в Приморське,— сказав Платон.

— Дуже треба? — посміхнувся Шаблій.

— Дуже...

— Що ж, їдь.— Шаблій потиснув руку Гайворону.— Потім колись розкажеш...

— Я вас познайомлю, Павле Артемовичу...

— Зрозумів. Тоді краще лети, Гайворон!

Платон купив квиток у касі аеропорту й лічив хвилини, що залишалися до відльоту. Та посадки не оголошували. У довідковому бюро кирпатенька чергова прогундосила, що виліт затримується через негоду.

Минала година, друга: Приморське не приймало літаків. Поїзд уже відійшов, що хочеш роби.

Диктор аеропорту люб'язно запрошувала пасажирів триста десятого рейсу зайняти місця в готелі: до ранку літака не буде, у Приморському штормовий вітер.

Платон кілька разів виходив уночі з готелю, вдивлявся в захмарене небо.

Вранці ніхто нічого сказати не