Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

З якою полегкістю після сліпучого сонця та поривів палючого вітру, що його на приїсках так і називають «паліем›, Саллі опустилася на стілець у місіс Моллой і, зірвавши з голови капелюшок, почала обмахуватись ним, мов віялом.

Саллі сиділа червона й пітна, серце в неї мало не вискакувало з грудей; вона важко відсапувалась, але їй приємно було чути, як дружелюбно вітає її хазяйка, і радісно бачити, як ціла зграйка маленьких Моллой захоплено глипають на неї.

Всі вони висипали Саллі назустріч, як тільки хтось із них побачив, що вона збочила з Боулдерського шляху і кам’янистою стежкою почала видиратись до їхнього дому. Кілька кіз, що паслися поміж скель, шарахнули від неї і кинулися врозтіч. Ач, скільки дітей — і всі босоногі, простоволосі, на худеньких засмаглих тільцях метляється якесь лахміття, що колись було бавовняними штанцями чи спідничками!… У Саллі мимоволі вихопилось:

— Невже це все ваші, місіс Моллой?

— Свят, свят, а то ж чиї, моя люба?! Всі, бісенята, мої, всі до єдиного! — гордовито відповіла Тереза Моллой. Всіляко показуючи, як вона рада бачити в себе таку гостю, місіс Моллой вже готувала їй чай, голосно шльопаючи по долівці широкоп’ятими босими ногами. На одній руці вона тримала грудну дитину, інше маля дибало слідом за нею, вчепившись за спідницю. — І всіх ми нарекли на честь великих міст Австралії — Сідней, Мельбурн і таке інше. Нехай їм принесуть щастя ці святі імена. Поручкайся з місіс Саллі, Сіді, і ти теж, Мел, і ти, Бріссі. А ти, Перті, підкинь хмизу у вогонь. Аді, біжи у льох, поглянь, чи є у нас молоко…

Саллі потисла рученята Сіді, Мелу та Бріссі, які враз немов поніміли й сором’язливо позадкували в куток, не зводячи з гості круглих від цікавості очей.

— Вони ще ніколи не бачили такої гарної тьоті з червоною парасолькою, — добродушно цокотіла місіс Моллой. — Та й справді, голубонько, ви така свіженька, немовби й спека вас не бере — любо поглянути.

— Мені треба поговорити з вами, — хвилюючись, сказала Саллі. — Ради цього я і прийшла.

Місіс Моллой випровадила дітей з хати, надававши їм купу доручень: позаганяти кіз, назбирати хмизу… І попередила, щоб вони не лізли у шкоду. Віддавши немовля, що досі було в неї на руках, старшій дівчинці, вона сіла чаювати з місіс Саллі.

Та й посміялася ж місіс Моллой, коли Саллі призналася їй, що в неї, здається, буде дитина!

— Голубонько, та я знала про це ще хтозна-коли! — благодушно сказала вона й на підставі власного багатого досвіду почала доводити Саллі, що народити дитину — не таке діло, через яке треба хвилюватись. Навпаки, що менше хвилюватись, то краще.

— Всі мої дітлахи народилися, де кому бог послав, — з гордістю сказала вона. — Теду самому довелося докласти рук, коли на світ з’являвся Перті, на два тижні раніше, ніж треба А двічі дитину приймали в мене тубілки — вони чудові повитухи. Кращі, ніж оті лікарі-п’яниці, до яких бігають жінки на приїсках.

На думку місіс Моллой, Саллі була вже на шостому місяці, отже, якщо їхати на південь, то їхати треба негайно. Місіс Моллой радила неодмінно поїхати — так буде краще і для дитини, і для самої Саллі, бо Саллі таки ще не зовсім оговталась після хвороби. А через місяць їй уже буде ризиковане трястися цілий тиждень у диліжансі та потім ще два дні тягтися поїздом з Південного Хреста.

— Так, чого доброго, і при дорозі можна родити, як трапилося в мене з Перті, — з усмішкою сказала вона. — А це, голубонько, дуже нелегко. Кругом самі чоловіки. Та й дитину можна занапастити.

— Я могла б лягти в тутешню лікарню, — повільно проказала Саллі. — Але там дуже багато хворих на тиф.

— Ну, якщо вже на те пішло, голубонько, то чому б вам не прийти до мене? — запропонувала місіс Моллой. — Я вас і догляну.

Саллі подякувала їй, намагаючись приховати своє збентеження. Ця дебела й неохайна жінка, при всьому її досвіді та щирому бажанні допомогти, навряд чи годиться у повитухи, думала Саллі. В халупі була лише одна кімната — водночас кухня і їдальня; в кутку, за парусиновою завіскою, спали містер та місіс Моллой. Діти тулилися на двох вузьких верандах — спереду й позад будинку, геть заставлених дерев’яними тапчанами, обтягнутими рядюгою. Хіба ж можна родити дитину в таких умовах?

— Я певна, Морріс приїде відразу, як тільки одержить мого листа, — твердо сказала Саллі. — І тоді я негайно поїду до моря.

Проте, повертаючись назад у Хеннан під палючим полуденним сонцем, Саллі сама вже не знала, чи вірить вона в ці слова, чи й справді повернеться Морріс, як тільки одержить ї листа. Піднесений настрій, з яким вона йшла до місіс Моллой, зник, натомість у серце закралась невиразна туга. Чи може вона бути певна, що Морріс поставиться до її листа так, як би їй хотілося? Якщо він натрапив на золото, йому важко буде від нього відірватись. Якщо золота нема — він не захоче повертатися додому з порожніми руками. Невже свідомість того, що і їй, і дитині загрожує тут небезпека, не переможе у ньому цієї жадоби до золота, що потьмарила йому увесь світ?

Саллі рішуче відкинула цю думку і вилаяла себе за те, що була несправедлива до Морріса. Хіба ж він може отак знехтувати свої обов’язки? Ні, ні, звичайно, він захоче бути біля неї, коли вона народжуватиме йому сина. Він подбає, щоб її доглянули, запросить акушерку й досвідченого лікаря. Можна собі уявити, як він пнутиметься з шкури, щоб Фітц-Морріс Гауг-молодший був оточений належною увагою. Старі поняття про збереження роду й таке інше ще живуть у ньому, хоч тепер у це й важко повірити, дивлячись на нього. Та зрештою і золото йому потрібне хіба не для того, щоб тільки повернутись на батьківщину й жити так, як він жив колись?

Син, думала Саллі, тільки син може стати для Морріса важливішим за