Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

— Ви справді в це вірите? Скажіть, я справді зможу вирватися звідси? — Вайолет обвела зляканим поглядом мертву, випалену сонцем землю, розкидані довкола ветхі намети, ніби боялась, що вони можуть не пустити її, перешкодити їй здійснити свою мрію. — Іноді я собі кажу, що назавжди забуду сюди дорогу, а іноді як подумаю — страх бере: а раптом тато процвиндрить усі гроші?… З ним уже таке було: розбагатіє і в одну мить пустить усе на вітер.

— Не думайте про це, — сказала Саллі; Дік заплакав, вона взяла його на руки.

— І не буду! — голос Вайолет став жорстокішим. — Мама хоче, щоб тато купив землю або відкрив трактир, поки він не вгатив усіх грошей у акції. Та все одно я більше не вернуся на приїски, місіс Гауг. Я не вернуся, навіть коли все знову піде шкереберть і мене турбуватиме доля мами та дітлахів.

Від похмурого передчуття Вайолет Саллі теж стало важко на душі.

— Не вертайтеся, Вайолет, — сказала вона, — не вертайтесь нізащо. А я вас часто згадуватиму і буду аплодувати вам звідси, коли ви станете славетною співачкою.

Потім Вайолет пішла. Вона йшла курною дорогою, струнка, граціозна, упевнена в собі, і Саллі дивилася їй услід, доки легенька біла постать не розтанула в сліпучому промінні сонця, у хмарах рудої пилюки, злившися з довколишнім суворим краєвидом.

Чи пощастить їй вирватися з цих тенет? — думала Саллі. Вайолет молода, вродлива, має чарівний голос, чистий і мелодійний, як у тієї ранньої пташки. Ні, ні, вона обов’язково досягне того, до чого рветься душею. Талант дасть їй не тільки можливість виявити себе у мистецтві, він дасть їй незалежність, маючи яку, людина може бути сама собою. Саллі ладна була молитись, щоб це здійснилось. Те, чим володіє Вайолет, надто рідкісне й надто цінне, щоб його занапащати за брудною стойкою приїскового трактиру.

Сама Саллі поки що була цілком задоволена, її життя було заповнене турботами про сина: вона купала його, годувала, носила гуляти в зарості, заколисувала піснями. Літо кінчалося, дні ставали прохолодніші, але дощу не було, і, як звичайно, всі боялися, що знову настане скрута з водою. З Дарлота приходили тривожні вісті про похід до Блек-Рейн-джа. І хоч усе її життя було зосереджене на синові, Саллі дедалі дужче мучив неспокій за Морріса.

Вона попросила Сема Маллета та Елі Нанкерроу спробувати дізнатися хоч що-небудь про нього, розпитувала й сама по крамницях та у фургонників, що прибували з півночі. Але ніхто нічого не чув про Морріса та Кона відтоді, як вони подалися в похід.

Фургонники казали, що такого згубного походу ще ніколи не знали на Заході. На Дарлотському приїску зібралося понад дві тисячі старателів, і розсипне золото було майже вичерпане, коли туди дійшла чутка про нове родовище в Маунт-Блеку. За одну ніч не менше тисячі чоловік розкілкувало свої ділянки й зірвалося з місця. Більшість пішла пішки, несучи все своє манаття на плечах або тягнучи його волоком на якійсь подобі санчат. Коли перші старателі з тих, що їхали верхи на конях або на верблюдах, подолали сто десять миль і добулися в Маунт-Блек, вони не знайшли там жодного виробітку, ані найменшої ознаки того, що хтось колись шукав тут золото. Більше трго, грунти в тій місцевості навіть і не обіцяли золота. До того ж там не було води.

Старателі повернули назад, деякі подалися до Мерчісона. Але для тих, хто плентався пішки з жалюгідними запасами харчів та води, було мало надії добратися живими до Дарлота. Почалась страшна паніка. Опинившись, немов у пастці, серед цієї мертвої пустелі, люди кидали ковдри, табірне спорядження, все, що могло їх хоч трохи обтяжувати, і поспішали в далеку зворотну дорогу. Багато їх там полягло навіки, а скільки — того ніхто ніколи не взнає.

Один старатель верхи на ледь живому верблюді привіз цю страшну звістку в Дарлот, і там спорядили рятувальну експедицію. З нею пішов і Дінні Квін. Кілька чоловік знайшли на дорозі напівмертвими од виснаження і привезли до табору. Слідом за рятувальною експедицією було послано караван верблюдів з водою та їжею. Пошуки тих, що могли відстати, заблудитися або ж знесиліти від голоду та спраги, тривають ще й досі.

Сем та Елі намагались заспокоїти Саллі. — Кон і Морріс не пропадуть, мем, — запевняли вони. — й-бо, вони гайнули до Мерчісона. У них же верблюди, а Кон обнишпорив цю країну вздовж і впоперек. Кона нічим не злякаєш. Це стріляний горобець і до того ж добрий товариш. Він не кине Морріса в біді. От побачите, не сьогодні-завтра вони приїдуть цілі-здорові, тільки проклинатимуть базікал, що провокують безглузді походи.

Коли Саллі одного ранку трохи пізніше, ніж звичайно, вийшла з намету, біля вогнища сиділа Калгурла. Стара тубілка дуже змарніла, вигляд у неї був пригнічений; згорбившись, вона застиглим поглядом дивилась у тліючий жар. Очевидно, вона була не впевнена, що її тут добре зустрінуть. Але Саллі весело й дружелюбно привіталась до неї, і Калгурла посміхнулась у відповідь, зрадівши, що її не женуть і не лають за довгу відсутність.

Побачивши Діка, Калгурла задоволене гмукнула. Вона враз перейнялася радістю і гордістю за маля не менше, ніж Саллі, але взяти його на руки не наважувалась. Вона знала, що раніше треба помитись. Саллі показала їй на таз з водою та мило.

— Ти гарненько помийся, а я знайду тобі що-небудь зодягти, — сказала Саллі, та раптом, глянувши на обличчя Калгурли, здогадалась, що та смертельно голодна.

Саллі нагріла чаю і дала тубілці хліба та м’яса. Калгурла пожадливо накинулась на їжу. Потім Саллі винесла їй своє старе плаття, і тубілка пішла під повітку з тазом води та великим бруском мила.

Калгурла повернулася звідти вже чиста, з мокрим волоссям, задоволене оглядаючи голубе Саллине плаття. Вона одразу ж підхопила на руки Діка і мовчки стежила за тим, як Саллі, метнувшись у зарості, притягла на мотузці козу. Калгурла здивовано скрикнула, коли