Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

— А тепер підприємці знову заворушились, бо почули, що навколо Хеннана відкриваються нові родовища жильного золота, — докинув Олф. — Та я гадаю, що Кулгарді ще своє візьме. Не хочеться втрачати віру в старий табір.

— В гірничій справі на одній вірі, без капіталу, далеко не поїдеш, — заперечив Дінні. — Нутром чую, що тепер піде вгору Хенан. І ніяка сила його не зупинить, коли десятки рудників уже на повному ходу й розвідка провадиться в усі кінці від нього, а там, дивись, за кілька місяців і залізницю відкриють.

Якщо старателі заведуть розмову про золото й про те, який приїск перевершить усі інші, кінця не діждешся. Саллі увірвався терпець, їй уже до смерті остогидло слухати тільки про золото та про нові рудники.

— Як поживає Лора? — спитала вона. — Також збирається в Хеннан?

В Олфових очах, коли він глянув на Саллі, світилась сором’язлива усмішка.

— Лора здорова, — відповів він, — зараз на узбережжі, побуде там кілька місяців, поки знайдеться дитина.

Його благоговійна радість миттю передалася Саллі. Вражена й дуже схвильована, не приховуючи своєї цікавості й трохи соромлячись, вона вигукнула:

— Та що ви кажете! Яка я рада за вас обох, містер Брайрлі!

— Лора не хотіла їхати, — вів далі Олф. — Нелегко було її умовити. Але я вважав, що їй не можна залишатись на літо на приїску. Дитину треба родити в гігієнічних умовах. У Кулгарді лютує тиф, лікарня в жахливому стані. А сестра О’Брайєн і сестра Мюллер виїхали. Свіжих продуктів дістати майже неможливо, води теж.

— Люди мруть як ті мухи — по десятку в день, — додав Дінні. — Хлопці бояться лягати в лікарню. Помирають у себе в наметах, і на кладовищі стільки свіжих могил, що ногою ступити ніде. А трунарі наживаються: пускають на домовини всі старі ящики, фарбують їх у чорне. Та тепер навіть фарба кінчилась. Боб Харден пішов на вічний спочинок у домовині, збитій з ящиків, на яких стояло тавро: «Обережно! Вибухівка, вогненебезпечне!»

Дінні гірко усміхнувся.

— Може, подібні жарти й недоречні. Та знаєте, мем, в такий тяжкий час, як зараз, не гріх іноді й посміятись.

— Я, бачите, також сміюся, містер Квін, — сказала Саллі.

— А вам би теж не завадило поїхати на узбережжя, мем, — сказав раптом Дінні.

Саллі відчула, як кров гарячою хвилею приливає їй до обличчя.

— Мені? — здивовано перепитала вона. Чи не думає Дінні, що вона теж вагітна? — Я тільки недавно оговталась після хвороби, — мовила вона спроквола, — і зараз у мене роботи й роботи. От коли повернеться Морріс, він уже, напевне, влаштує, щоб я могла кудись поїхати відпочити.

— Краще б не відкладати. — Дінні був явно чимось стурбований. — Поштар розповідав мені, що на перегоні від Бураббіна до Рінс-Соук коні здихають на дорогах. З водою дуже погано, і схоже, що буде ще гірше. Про гроші ви не турбуйтеся, мем. Ми з Олфом візьмемо це на себе, а Моррі потім розрахується з нами.

«То вони й справді вирішили, що я вагітна!» — ахнула в думці Саллі.

— Ні, ні! — вигукнула вона, відчуваючи водночас і збентеження, і якусь невимовну радість. — Я нікуди не можу їхати, поки не повернеться Морріс. Але я вдячна, дуже вдячна обом вам за вашу турботу.

— А як поживає Марі, мадам Робійяр? — помовчавши, спитала Саллі. — Ви давно її бачили?

— Роббі я бачив цими днями, — сказав Дінні. — Недавно померла його мати в Англії, старий приїхав сюди — тепер житиме з сином. Роббі казав, що вони також думають перебратися в Хеннан.

— От було б добре! — вигукнула Саллі. — Хеннан для мене стане зовсім іншим, коли сюди приїдуть Марі та Лора.

Олф та Дінні посиділи ще трохи, розповідаючи Саллі про все, що сталось за цей час в Кулгарді. Була велика пожежа, згорів цілий квартал, боялись, що від містечка нічого не залишиться. Халупи з парусини та старих корабельних дощок палали, мов сірникові коробки. Полум’я шугало високо в небо, і, кажуть, заграву було видно за багато миль. Поштову контору ледве врятували. Гасити пожежу позбігалися люди з усіх таборів, навіть тубільці й афганці.

Готелю Фогарті також загрожувала небезпека. Сараї на подвір’ї згоріли. Білл та місіс Фогарті, мов демони, змагалися з вогнем, аби врятувати готель. І тільки завдяки тому, що будівля була з гофрованого заліза, її пощастило відстояти. А редакція газети й один з банків згоріли дотла.

Олф дякував богові за те, що Лора виїхала диліжансом за кілька днів до пожежі. Зараз вона живе на фермі поблизу Гілдфорда і в кожному листі пише, які добрі до неї його друзі і яка чудова в них ферма.

Олф витяг з кишені пачку листів і став читати ті місця, де Лора писала про квітучі фруктові дерева та про зелені лужки, вкриті такою свіжою травою, що її хочеться їсти. Лора п’є дуже багато молока і їсть апельсини, коли їй тільки захочеться. Цілими днями вона шиє сорочечки та плете з вовни крихітні шапочку й панчішки. Іноді ходить до річки погуляти й нарвати квітів. Яке це чарівне видовище — отак багато води, прозоро-сріблястої, що тихо плине поміж зелених лугів! А повітря — свіже-свіже, так і вливає в тебе сили, і здається, що молодієш з кожним днем…— одне слово, Лора почуває себе чудово. «Коли б ще ти був зі мною, любий, які б ми були щасливі…»

Олф зітхнув і сховав листи в кишеню.

— Така досада, що я не можу поїхати до Лори зараз, коли я їй особливо потрібен, — сказав він. — Та нічого не вдієш, доводиться сидіти тут: треба збити грошей для неї і для малого.

— Не сумуй, Олфе, — підбадьорливо мовив Дінні. — Ми все владнаємо. Ти працюватимеш на руднику, а я подамся на розвідку, щоб, крім твого заробітку, була дещиця про всяк випадок.

Коли вони пішли, Саллі відкинулась на спинку крісла і довго дивилась у величезну бездонну чашу неба. Рожевий відблиск вечірньої заграви повільно згасав за темніючими деревами. Останні промені догоряли на пошарпаних,