Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Ні, вона помиляється, — заперечив Джон, підвівшись із-за столу. — Ти не бабій і тим більше не схожий на батька.

Джеймс підняв на нього здивований погляд.

— Ти це ти, — спокійно озвався Сем. — І ніякий ти не бабій, просто ще не знайшов тієї самої. Не треба переживати з цього приводу, я теж ще не знайшов, — закінчивши, він легенько усміхнувся.

Напруга трохи спала, і Джон сів назад на стільчик. Мені не було чого додати до вже сказаного, до того ж частково я розумів, як почувався Джеймс і що крилося в його словах.

Ще кілька днів тому я був таким самим розбитим. Озлоблений на все та всіх. Мені так хотілося вирватися із цього замкнутого кола. Здавалося, що я навіть дихати не міг нормально. Усе глибше і глибше замикаючись у собі, я відштовхував навіть тих небагатьох, які дбали про мене та любили. Але п'ять днів тому все моє життя різко змінилося, і я вперше за довгий час зміг по-справжньому дихати. Саме тоді я зустрів Еріку і відчув себе живим.

Від думки про неї я мимоволі всміхнувся. П'ять днів тому вона оселилася на сторінках мого щоденника, а потім змусила забути про нього. Коли я починав його вести, усе було по-іншому. Але тепер я не хотів записувати абсолютно все. Тепер мені хотілося жити і щомиті проводити з Ерікою.

— Тобі доведеться перепросити наших сусідок, — голос Сема вирвав мене з думок.

— Особливо перед Вікторією, — додав Джон тоном, який не терпить заперечень.

— І Джесс, а то вона вночі прийде й задушить тебе, — пожартував я.

Джеймс підняв до мене широко розплющені очі.

— Дідько, Джесс...

— Що? Ти і їй щось учора наговорив? — моя усмішка зникла.

— От же лайно, наче так. — Джеймс опустив голову на руки і, міцно заплющивши очі, майже прогарчав: — Який же я недоумок. Вона не заслужила такого відношення.

— Ти маєш рацію. Не заслужила, — одразу погодився Сем. — Джессіка, між іншим, єдина розуміє твої жарти.

Більше Джеймс не промовив жодного слова. З винним і досить пом'ятим виглядом він потягував каву, а коли допив, то пішов до себе, пославшись на головний біль.

Як тільки винуватець вчорашньої суперечки зник у наметі, я звернувся до Джона:

— Ти як?

— Пів ночі не міг заснути, — потираючи очі, говорив він. — Спочатку від думок про майбутню розмову з Вікі, а потім від хропіння Джеймса.

— Придумав, що скажеш їй? — поцікавився Сем.

Джон здивовано повернувся до нього. Наша трійка, яку Сем любив називати «Три Д», товаришувала із самого дитинства, але після його появи в компанії ми розділилися. Я все більше став спілкуватися із Семом, який був спокійнішим, а Джон із Джеймсом, частенько супроводжуючи останнього на нескінченних вечірках.

— Що? Я не сліпий і не дурний, — додав Сем, помітивши реакцію друга.

Джон хмикнув і схилив голову набік.

— Я думав, у вас із Джейком правило не обговорювати дівчат.

— Ми не обговорюємо подробиці особистого життя, а не взагалі його наявність, — з усмішкою заперечив я.

З хвилину Джон помовчав, дивлячись то на мене, то на Сема, але, зрештою, здався й зі свистом видихнув.

— Коротше, я нічого не придумав. — Погляд друга опустився до планшета на столі. — Як тільки починаю думати про це, стає соромно. Мені що, ось так просто сказати їй, що приревнував?

— Так, — миттєво відповів Сем.

Джон подивився на нього спідлоба:

— А якщо вона спитає чому? Що тоді?

— Господи, друже, ревнують завжди з однієї причини, — я не стримався й засміявся. — А якщо вона таки запитає, тоді ти скажеш чому.

— Чорт, взагалі не смішно, Джейку, — заперечив Джон. — Я ж ще не був у подібній ситуації, не хочу зганьбитися чи зробити щось не так, — закінчивши, він відкинувся на спинку складаного стільця і ​​схрестив руки на грудях.

— У якій ситуації? — запитав Сем, привертаючи до себе увагу друга. Але Джон і рота не встиг відкрити, щоб відповісти, коли той продовжив: — Хіба в тебе було мало дівчат? Ви ж із Джеймсом постійно з кимось відпочиваєте.

Джон сильніше насупився і його плечі напружилися.

— Це не те саме, — пробурчав він.

— А в чому ж відмінність? — поцікавився я.

— Ну-у-у, — протягнув друг, задумавшись чи підбираючи потрібні слова, — ті дівчата самі вішаються, особливо старатися не треба. А Вікі інша, — останню фразу Джон промовив із неприхованою теплотою в голосі.

— Тоді найвірніше рішення — сказати правду, — зауважив Сем.

— Учора вночі я те саме йому казав, — додав я.

На це наш друг пшикнув і закотив очі.

— Легко вам усім говорити, — кинув Джон, встаючи з-за столу.

Взявши гітару, він пішов ближче до води. Джон завжди усамітнювався з музикою. Гадаю, гра заспокоювала його й наводила лад у думках. Або ж просто відволікала. Джон був єдиним із нас, хто грав на кількох інструментах. І він же єдиний вибрав в університеті музику як спеціальність. Чесно кажучи, спочатку я навіть заздрив йому, бо теж хотів присвятити цьому життя. Але згодом я зрозумів, що мені подобається юриспруденція і тепер зовсім не шкодував, що батько наполіг на своєму виборі.