Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— Дізнайся в Еріки, як там решта після вчорашнього. Ти ж зараз до неї підеш? — спитав Сем, коли я вставав з-за столу.

— Так, переодягнуся й піду, — відповів я.

О пів на десяту я вже був зібраний і відчував нетерпіння та радість від майбутньої зустрічі. Взявши покривало та щоденник, я подався на наше місце, вирішивши, що краще почекати там.

Уже кілька днів у щоденнику з'являлися лише вірші і всі вони були присвячені одній тільки Еріці. Тій єдиній, яка показала мені, що таке «жити». Щоразу, коли вона йшла, я залишався й писав. Зустрічі з нею дивовижним чином надихали на такі вірші, які я не вірив, що зможу колись написати. Еріка справді виявилася музою, яку я так давно шукав.