Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

— О-о-о, можеш бути впевнений, — обличчя Еріки в ту ж секунду осяялося усмішкою, — Джессіка чекає саме вибачень. Вона все ще сердиться на Джеймса.

— Можу собі уявити.

Погляд Еріки опустився на долоні, що лежали на моїх грудях. Радісний вираз обличчя спохмурнів, і я здогадався з якоїсь причини.

— Мені треба йти, — озвалася вона, підтвердивши мій здогад, і кумедно випнула нижню губу. — Для подруг я пішла прогулятися, а не на побачення з тобою, — додала Еріка і спритно піднялася на ноги.

Підвівшись слідом, я притягнув її до себе і міцно притиснув.

— Не хочу, щоб ти йшла, — сказавши це, я чмокнув Еріку в маківку.

— Я теж не хочу йти, — прошепотіла вона мені в груди і міцніше обхопила навколо талії.

Ми так сильно обіймалися, тісно притискаючись тілами, що могли відчувати биття сердець один одного. Почуття, яке я відчував у той момент, було важко пояснити словами. Щоб зрозуміти, потрібно лише самому випробувати. А по тому, як Еріка тулилася до мене, я знав, що вона розуміла.

— Сумуватиму за тобою, солодка.

Вона підвела до мене погляд і подарувала чарівну усмішку. Нахилившись, я залишив на її губах ніжний поцілунок. Еріка ж стала навшпиньки, швидко чмокнула мене в щоку і, розвернувшись, побігла назад.

Якийсь час я дивився їй услід, відчуваючи, як починає боліти обличчя від широкої і тривалої усмішки. Безперечно, було сумно розставатися, але я все одно відчував нескінченне щастя, адже ввечері ми знову побачимося. І головне — для нас усе не закінчиться відпусткою, у нас є майбутнє.

Коли Еріка зникла за пагорбом, я нахилився, щоб забрати покривало й щоденник, але виявив там забутий капелюшок. Взявши його до рук, я з усмішкою хмикнув.

«Може, варто забрати із собою?»