На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

стояв біля вір'я й чекав на неї. Сахно — дужака на весь Вигів, кинув на землю, вломивши двоє ребер, заїжджого борця. У нього лоб у півпальця й нижня щелепа в півтора вершки. Іван підводиться з колодки й до Ярини: «Ходімо?» Вони не пройшли й десятка кроків, як Микола згріб його за плече, аж тріснула сорочка. Іван вивернувся, майнув у повітрі велетенський кулак, Іван присів і обома руками вдарив Сахна по щелепі, Сахно беркицьнув, аж блиснули підкови козлових чобіт. Він підвівся й з ревінням знову кинувся на Івана, а той підставив ногу й зацідив у плече, Микола знову розпластався в порохні. Й так кілька разів, аж поки не лишився лежати посеред дороги. Іван довів Ярину до хвіртки й, не пристоявши й хвилини, сухо та ґречно вклонився: «Добраніч». І пішов.

…І ось сьогодні, коли парубки та дівчата стояли після вечірні біля церкви, Іван позіхнув і, кинувши «спати хочеться», пішов додому. По хвилі позаду задріботіли кроки, він оглянувся й побачив Яринку, яка поспішала до нього. «Проведи мене», — попросила благально. «Сахна ж наче не видко». — «Та не од Сахна… Просто так…» — «Ну… коли тобі вельми хочеться, ходімо», — вдавано байдуже, тамуючи трепет серця.

…Нічого подібного ніколи не було, всі ці вигадки снував у думках — вимріях не раз, і сьогодні вони також провели його в сон, і приснилася йому Ярина, приснилася сороміцько, в жаркому коханні з ним, і він пробудився з радістю й жаскістю в серці. Давно вже йому так не снилися жінки. Й чи то пробудила його жаскістю Ярина, чи то прокинувся від холоду — під ранок похолодало, а кирея зсунулася з ніг, — але почувався легко й радісно. Де вона, Ярина, ще встиг подумати. Вступивши до колегіуму, він так ніколи більше й не побачив її, вона віддалася за багатого дідича — вдівця на далекий хутір і виїхала з Вигова. А він згадує її все життя — нас найдужче вабить та тривожить те, що не збулося.

У голові теплів приємний туманець, але його нагло пропалила думка про близьку волейну потребу, й серце туго вдарило в груди: тук — тук — тук. Козаки годували коней, снідали самі. Гетьман змусив себе прожувати шмат баранячого м'яса, запив студеною водою, привезеною пахолками з села.

У молочно — жовтій короні туману зводилося над обрієм сонце, від лісу повівав вітерець, шматував туман на клоччя. Низько над землею пролетіла зграя ворон, вони крякали й поглядали вниз, мовби вже знали, хто мертвий, а хто живий. З горба в долину одна за одною спускалися кінні сотні, шикувалися в дві колони. Комонників було небагато. Козаки щулилися чи то від холоду, чи то від тривоги. Орду з султаном гетьман ще звечора відіслав праворуч, до урочища Торговиця, наказавши пильнувати, гаслом будуть помахи білої корогви з могили Чорна Голова. Гетьман об'їжджав сотні, він не квапився, звичайно, знадливо напасти на ворога в тумані, але можна загубитися, розсіятися самим. Він схуд за ніч, ніс йому загострився, вуса хижо обвисли. І в зорі, у складці губів — зібраність та хижість, рішучість. Все життя вклав у цей день.

Туман димів, сонце спалювало його червоним промінням. Порядок, за яким ітимуть і розгортатимуться сотні, визначено, аж тепер гетьман скликав сотників, вони з'їхалися до гурту, й сказав, що від ворожих шанців вони відступатимуть і затягуватимуть за собою ворога. Й одразу ж, ледве ті встигли до своїх сотень, підняв правицю з нагайкою:

— З Богом!

Захропли коні, загуркотіли копита, військо рушило за гетьманом.

XX

Матвій стояв у четвертому ряду, чухав нагайкою Зірці між вухами, й вона схилила в лівий бік шию, від приємності похитувала головою, але й ледь здригала холкою — господарева тривога невідь — яким чином передалася їй. Так було завжди. В Матвієвому серці стояв колючий туман, думки пролітали сполоханими кіньми: про бій, про домівку, про Супруна, знову про бій. Про Супруна думав мало — навіть про те, що може зітнутися з ним у шабельній кип'ячці, — намагався зібрати себе на спокої й силі. Муляв рубчик у лівому чоботі — похапливо намотав онучу, й вона перекрутилася, здавалося — ніщо, абищиця, та й не пішки ж йому йти, й одначе той рубчик муляв не тільки ногу, а й душу, вказуючи, що спокій його несправжній.

— Рушай! — пролунало попереду.

Десь заіржав кінь, й раптом йому відповіла Зірка, Матвій зупинив її іржання вудилами й одразу одпустив повіддя, і вже земля полетіла йому назустріч, копита катували її, й вона стогнала, гула й дзвеніла, — копита прогупотіли по мосту, майнула стрічка холодної, непривітної води, попереду, залита червоною повінню сонця, обсипана міріадами блискучих алмазів, лежала широка лука й видніла громада міста.

І гетьману, і всім козакам вдивовижу, що ворожі дозорці не відкрили їхнього війська, вони побачили його аж тепер і вдарили на сполох — випаливши з рушниць, погнали до табору. Вершники передньої лави мимохіть потяглися за ними, пустили коней швидко, обігнали гетьмана, який і далі не квапився, але й не спиняв їх. Матвій увесь час тримав на оці постать гетьмана в киреї з жовтим шнуром, сотник Терпило, — ще вчора пригощав його оковитою і всю дорогу ділився з ним харчами, — встиг прошепотіти, що вони втікатимуть від ворожих шанців. Козак, який скакав ліворуч від Матвія, мабуть, сам того не помічаючи, кричав: «га — га», «га — га», либонь, збадьорював себе, ще з одного козака вітер збив шапку, він хотів її упіймати — не встиг, і чув Матвій хрипке хекання, скрип сідел, йойкання кінських селезінок, і все те покривав гуркіт кінських копит. За одну лаву попереду від Матвія чорніла й гойдалася широка спина (таки гицав у їзді), то копотив Сидір, те додавало Матвієві відваги й злості. Сяйнула попереду шабля, й Матвій потягнув свою, вона з шипінням вилетіла з наділків, і вже ліс клинків сік на потеруху сонячне проміння, і вже попереду забахкали постріли, жалібно й грізно заспівали кулі. Й раптом ліворуч від Матвія щось сталося, він не одразу збагнув що, побачив, як полетіли шкереберть коні й неначе провалювалися кудись разом із козаками, й побачив широку просіку поруч себе,