На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
Пролунала команда, й козаки вийняли шаблі. Сотники об'їхали сотні й оповіли: сягаємо ворожої лави й повертаємо назад. Матвієві були геть незрозумілі ці факції, його охопив неспокій. Втікали раз, тепер — вдруге. Неспокій сплив, ледве зрушили з місця. Настали хвилини того особливого напруження, при якому відлітають всі думки, всі жадання, душа стає легкою й мовби безтілесною, а тіло наливається силою й шабля ваговитішає. Матвій не мав особливого хисту до фехтування, серед козаків є рубаки знамениті, надто герцівники, котрі гарцюють перед ворожою лавою і викликають ворогів на поєдинок; але пройшов на Запорожжі непоганий вишкіл, знав, куди, як і коли ліпше потяти шаблею, як захиститися, не підставити себе під ворожий удар, й немало покладався на маневр конем.
Їх повів Богун. Коротку відстань до московської лави підгребли під кінські копита вмах, грім пострілів потонув у громовиці кінських копит, гнідий кінь поруч Зірки став цапки, червона туга цівка крові вдарила просто в небо, — куля влучила в груди; що сталося далі, Матвій не бачив, просто на нього мчав бородатий вершник на білому коні, він підлітав з лівого боку — й був лівшею, Матвієві через голову коня його не влучити, і все ж він встиг плеснути Зірку по шиї, й вона неймовірно круто подалася праворуч, аж страшно заскрипіло, затріщало сідло (як не обірвалася задня попруга!), й Матвій вимахнув шаблею, відчув, як затрудило руку, й зрозумів, що дістав тільки по коневі, а вже попереду виросло двоє козаків у жупанах без кунтушів, у чорних шапках з голубими шликами, козаків з ворожого війська, вони розбіглися, й Матвій рубонув одного по голові, відчув гаряче тремтіння шаблі, ломоту в плечі, й пролетіла в голові іскра: «Десь тут і Супрун», погасла, більше ні про що не думав, рвонув правий повід, Зірка перестрибнула через труп ратника й помчала його назад до свого табору. Попереду Журавки втікав поранений козак, він лежав на сідлі, чіплявся руками за передню луку й однак сповзав, Матвій, кинувши шаблю просто на землю, вхопив його правою рукою за плече й разом пересягнули рів. Козак упав на руки цилуриків. Шанці простягайся впоперек стоптаного невижатого житнього лану. (Увесь вік ворог примушує нас стоптувати власні жита.)
Ще запам'ятався йому безумний жах в очах сірого коня, який притягнув у стремені вбитого козака, його Зірка важко водила боками, піна клаптями падала на траву. Матвій відчув неймовірно терпку сухість у горлі, спробував проковтнути слину й не зміг — вона стояла в горлі давким клубком. Він зліз з сідла й відстібнув у пораненого козака, якого перев'язували цилурики, його шаблю, яка чомусь залишалася в наділках.
Пожарський вирішив, що приспів його час, козаки втікають, він дожене їх, потне й увірветься в козацький табір. На білому, з чорною гривою коневі арабської породи князь вилетів наперед свого звитяжного війська.
— Шаблі! За мною!
Й полетів через луку. Його посинілі від напруги губи перекривилися, з чорної дірки рота з веселим ревінням летіло:
— Дайош гетьманишку! Дайош калгу! Всех их, бадьоних матерей, вирублю… Дайош гетьманишку! — І лаявся чорно.
Зелена відвага несла його назустріч власній смерті, й весело, безстрашно, жорстоко до жаскості почувався князь. Але московська кінна лава знову перечепилася об лінію козацьких шанців, викопаних заздалегідь. Шанців глибоких, котрі не пересягнути кіньми, їх можна скурати тільки піхотою.
А в цей час мокрі, як хлющі, від поту, голі до пояса, скінчили свою роботу козаки Степана Гуляницького, з сокирами та ломами побігли до мосту, одні рубали стовпи, інші вивертали поміст, й за хвилю великий, широкий міст затріщав, посунув у воду, став поперек річки, загативши її. Інші козаки волокли важкі в'язки трави й втоптували їх у багно, привалювали колоддям.
Московити почули стукіт, тріск, оглянулися в подиві, зупинилися, декотрі побігли до мосту. Але козаки вже звершили свою роботу, пострибали в рів до рушниць.
І в цю саму мить московитів струснули страшний крик і свист, обамбурили, затуркали їх, вкинули у страшний переляк: двома великими крильми на них летіли орда та полки Виговського. Гетьман мчав попереду, й кирея тріпотіла за його плечима, наче чорна корогва. Крайні лави московської кінноти були зметені вмах, далі почалася шабельна робота. Хрипіння, харчання, хекання, божевільне іржання коней, дзвін сталі, близькі, в обличчя, випали, безмежно широке поле бою, здається, половина всіх людей світу б'ється з другою половиною, але Матвієві того не видно, Матвій бачить лише на відстані шаблі й трохи далі, його оглушена й розшаліла душа прагне вирватися з цього кривавого виру на простір, на поле, в степ і не може, щось її тримає тут, важке і всевладне, більше за нього. Піт умиває обличчя, змокріло руків'я шаблі, але й неначе прикипіло до долоні. Втома ламає тіло, ламає кості, вона прийшла дуже швидко, ця праця — по спричиненні смерті — висмоктує снагу враз, але вояка тримають якісь інші, понадлюдські сили. Потім він упаде на сиру землю й вона вбере в себе і кров, і піт, і поверне силу.
Московська кіннота відступала до гармат, але вони вже стояли у воді по самі осі, їх не поперти ні в той, ні в інший бік, вода прибувала невпинно, затоплювала низинну луку, і все московське військо брьохалося в баговинні. Люди бродили по пояс, коні грузнули по черево, басували, збивали під себе вершників, і ті полишали сідла. Невеличка несмілива річечка закручувала вири, вона підтопила береги, які перетворилися в багно, з якого не можна було витягти ногу. Геть усе московське військо розгубилося й майже не оборонялося, на луці стояли кінське іржання, лемент, крики, в деяких місцях ратники та затяжні солдати вилазили на вози й намагалися відстрілюватися звідти, але козаки збивали їх з суходолу влучними пострілами, татари стинали з луків, в чорному і білому оперенні стріли летіли тучами, від них нікуди було сховатися.
Пожарському вдалося підбасувати до двох возів над Соснівкою, він видряпався на одного і все ще вимахував шаблею, але його ніхто не слухав, та він
