На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик

й скоріше здогадався, ніж зрозумів, що її проклала картеч, впився зором у шанці попереду: до них було не більше сотні сажнів, там метушилися московські гармаші, повертали в цей бік гармати, їм допомагали піші ратники, й ліворуч мчали якісь комонники. Гармати загупали частіше, дзижчали кулі, гетьман вже був у середині лави, довкола нього тісно зімкнулася охорона, а широка спина попереду якось дивно подалася назад і раптом рвучко шарпнулася вперед, й заточився в сідлі козак Щербій, почав хилитися; спалахом пороху в Матвієвій голові сяйнуло, що вчора Сидір люто сварився з Щербієм, і рух оцей Сидорів… Чи не шимонув у бока шаблею, але смерть дихала вже просто в обличчя Журавці, бачив розмиті плями облич, зведені рушниці, неначе з того світу виріс перед ним ворожий ратник, Матвій рубонув, і метал проскреготів по металу, й Матвія кинуло в сідлі, й на мить він згубив стремена, й щоб не впасти, вхопився лівою рукою за луку сідла, Зірка зупинилася перед буртом землі, той бурт захищав Журавку від куль; Матвій знайшов стремена й враз побачив, що ліворуч від нього рубаються козак та московський вершник, у козака розтріпаний вус і закушена губа, Матвій кинув до них кобилу, але герцівники в ту мить роз'їхалися, й карий кінь заступив дорогу Зірці, а ратник утікав. Втікали й інші, які заціліли, ворожі вершники, невеликою лічбою.

Козаки поралися в шанцях, гармат вони взяти з собою не могли, брали всіляке дрібне начиння, а в дальнім кінці все ще кипів бій, кілька десятків чоловік з чийогось наказу чи по власній волі відвихнулися вліво й почали займати табуни московських коней, які паслися на луці. В цей час на краю рябого московського табору почала виростати хмара, вона весь час розбухала, розпросторювалася, — скупчувалася московська кіннота. Матвій важко дихав, у непевності озирався, він нікого не потяв, не вчинив ніякого бойного подвигу й не переймався тим; у рові, в якому гармати стриміли на обидва боки, й біля рову валялися мертві тіла й терпко, до нудоти, пахло пороховим димом.

На міський вал вибігали обложенці, пускали в поле радісні галаси — побачили своїх. Але біля московського табору шикувалося вороже військо, його було багато, в кілька, а то й кільканадцять разів більше, ніж козаків. Заграла козацька сурма, скликаючи вояків, які розсипалися по шанцях, Матвій знову стежив за гетьманом, котрий, не злазячи з коня, щось наказував двом осавулам, ті зірвали коней й полетіли до мосту. Туди ж козаки гнали зайняті табуни. Матвій шукав свою сотню, і в цей час почала розгортатися московська лава, вона розгорталася повільно, як сива туча на овиді, займаючи обома крильми луку, і враз струснула небо диким ревиськом. Страшна московська кіннота йшла в наступ, та сама кіннота, яка два роки тому перемогла поляків, з тріумфом пройшла Литву, кілька разів примушувала втікати шведів. Водив її звитяжний і гарячий, фортунистий князь Семен Пожарський, під рукою в нього йшли князі Семен Львов та Федір Куракін. Не знали вони поразок, не знали ганьби відступів, крушили й змітали ворожі лави, й здавалося князеві, що може обшаблювати саму долю. Москва пишалася своїм полководцем, слава про нього летіла по всій Європі.

Й зараз він летів бурановою тучею. Козацькі лави заколихалися — декотрі козаки ще тільки вибиралися з шанців, — короговки та значки затремтіли, затанцював під гетьманом вороний румак і враз зірвався й полетів, неначе гнаний вітром птах. Гетьман втікав першим. За ним, наче вода у вирву, ринула вся козача лава.

У ту мить Матвій побачив, що невідь — яким чином він опинився позаду всіх, його струсив холодний дрож, і він ударив кобилу нагайкою. Незвична до того, Зірка мотнула головою, гребонула копитами й помчала за лавою. Вона прищулила вуха до самої шиї, летіла, наче птах, слалася низько понад лугом й, здавалося, зовсім не торкалася копитами землі. В Матвієвій голові майнуло іскрою: як же він не допильнував, адже, здавалося, увесь час дивився на гетьмана й бачив, як шикувалася ворожа лава, йому чомусь здавалося, що вони спочатку помчать навстріч тій лаві, а вже тоді повернуть, але те, як розумів зараз, було б самовбивством. Його душа зіщулилася, стала маленькою — маленькою, а сам він прикипів до сідла й боявся, аби не вилетіти з нього. А за спиною вставало ревисько, гриміли копита й кривавилося сонце, здавалося, що й воно женеться за ними. Поруч Матвія майнула одна тінь, друга, третя — Зірка обганяла інших коней, знаходила щілини й пірнала в них, і вже Матвій мчав у середині лави. Таки немає ціни такій кобильчині! Матвієві аж сльоза закипіла на серці.

Міст він перескочив одним із перших. Московити наздогнали та порубали кільканадцять вершників, решта перелетіли через неглибокі шанці, викопані на лузі. Й бризнули звідти вогнем гармати, смагівниці, самопали, й повалили першу московську лаву, а тим часом вдарили стріли вдруге, втретє, вчетверте — задні шереги передавали заряджену зброю в дві передні, й постріли гриміли безугавно.

У московських передніх лавах чинилося пекло, перемішалися коні та вершники, коні душили людей, люди намагалися вирватися з того смертельного виру, від'їжджали, відступали, відповзали. Московське військо відкотилося до річки. Пожарський розглядався, ще не вірячи, що його збили з такої потужної навали. Його військо вкрило берег Соснівки більше як на верству. Воно поволі приходило до тями. А вже йому на підмогу летіли вози з гарматами, прогуркотівши по мосту, розверталися жерлами в козачий бік. Спливаючи потом, ковтаючи пилюку, метляючи довгими полами каптанів, бігли по зоранім копитами лузі піші ратники.

Поміж обома військами зеленіло сажнів триста луки, сонце вже спило на ній росу, посередині лежали побиті коні та люди, кілька поранених повзло до своїх. Шкандибаючи на поранену ногу, до козацьких шанців ішов сірий кінь і жалібно іржав.

Соснівку пересягнула сіра тінь від тучі й поповзла до козачого рову, слідом за нею рушила московська піхота, потягла гармати. Вдарили перші гарматні постріли. Захвилювалася московська кіннота, яка відійшла в правий бік, звільнивши місце піхотинцям.

Козацька піхота полишила свої шанці й посунула назад, поступаючись потужній московській силі. Збадьорені ратники прискорили ходу. А за горбом гетьман знову шикував сотні.

Матвій погладжував Зірку по шиї. Допіру, після втечі, вона була геть мокра, але швидко просихала й шерсть зсихалася пучками. Тепер вона