У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Ми з Пилипом податки сплатили, Антосю! – закипів Карпо.

- Як то сплатили?! Ви ж пільгами користуєтесь!

- Відмовили і мені, і братові в пільгах ще торік. І збіжжя, і гроші сплатили.

- Як то відмовили ще торік?! І скільки ж ви платите?

Карпо пояснив і торішню, і теперішню плату, зовсім вивівши Бондаренка з рівноваги.

- Ні президія, ні Хорунжа про це не відають!

- Говорю, як було і є! Поскаржився я Горішньому на несправедливість, то з брата він скостив податок, а мені добавив. Пізніше, як переглядали в кінці року, знову мені додали в спішному порядку. А цього року нам обом проти торішнього збільшили і збіжжя, й грошей.

- Ото чудасія! – аж зблід Антось у задумі. – Якесь пройдисвітство! Адже заготівля добровільна і лише із надлишків, то виходить, ви з Пилипом те чините по добрій волі. А з другого боку, уповноважені і слухати не хотять про невиконання, - примовк Бондаренко. – То млин таки виручає?

- Чим би я жив та ще й податки сплачував?

- Ти ж щось там майструєш, куєш на продаж, то гадав, тим латаєшся?

- Та й тим, звичайно, а збіжжя лиш вітер та люди мені дають.

- А з комунарського помолу чому ж мірчука не взяв?

- Як із отакої бідноти братимеш, Антосю?

- Коли що, ми з тобою говорили про комуну і тільки. Будь обережний, бо хтось бачив у тебе Балагуру, а він і досі, чувати, в Холодному Яру, і гепеувці дивляться на тебе, як на пособника, хоч і знають, що це ти його калікою зробив, - потис Антось Карпові руку і заспішив доганяти свою Катерину у провулку.

Карпо ж наздогнав своїх і розповів новини Пилипові. Але по путі в Олійниковому дворі почулися співи під бандуру, тож зайшли у відкриту хвіртку. Припрошені жінки підключились до співу, а Карпо, слухаючи їх, думав про почуте від Бондаренка і кипів від обурення ошуканством Горішнього. “Марниця! - заспокоїв себе врешті. – Антось розкаже про злочин Хорунжій і президії, а з Балагурою хіба лише мені доводилось зустрічатися?!.”

Після розмови з Бондаренком, що б Карпо не робив, про Горішнього не міг забути. А ще прийшов до висновку, що в Хорунжої немає ладу у райвиці. Душа йому боліла, що влада, яку завойовував кров’ю, все частіше проявлялася свавіллям.

Летів час, як на крилах, у роботі, яка стримувала Карпа йти за виясненнями до Горішнього. “Дідько з ними, - роздумував він, не кажучи про розмову з Антосем ні Ганні, ні Пилипові й Оксані. – Якось воно й само виясниться… Не в нужді я, то чого мушу пхатися на рожен, - промовляв до бджіл у пнях, перевіряючи їх стан. – Добро в труді, а не в сварці, трудівниці мої, - причитав, відганяючи бджіл димом. – Я ж вам лишив досить їжі, чого гніваєтеся? – спішив закрити кришку пня. Оглянувши кожну сім’ю, кутав пні у солом’яні, мохові та рогізні мати, обв’язував шнурами, кріпив кілками… І зима не забарилася…

Якось у хурделицю, не дочекавшись Антося, Карпо відвіз йому борошна, круп та пшона. Господаря, правда, в обійсті не застав. За словами Катерини, той подався в села на викачку поставок і навіть ночувати не приходить додому. Відвіз і ніби камінь з душі зняв, бо переконався, що в Катерини є хліб і до хліба, що її капела взута й одягнута. Але мимоволі й подумав, що Антось, видно, поступається совістю і бере із викачки не дещицю собі, але не надав тому великого значення, бо чув про те від нього ж самого…

Отак у тяжкій роботі Янчуки пережили й зиму. Пережили, працюючи, як неприкаяні, і поволі збагачуючись, ошатнюючись і оклигуючи, причому значно швидше від інших у місті. Дровник був повний дровами, опріч тих, що продавалися щотижня, майстеренька - завалена поробками й заготовками. У возівні, крім воза та саней, стояли нові, як вибілені, дрожки на ресорах, які лишалося ще розписати. Милували очі і змайстровані та припасовані лошакам хомути, шлеї, вуздечки, віжки, посторонки й батоги. Все те пахло дьогтем, що духмянів для Карпа приємніше від будь-яких парфумів.

Ще за весняних приморозків Карпо з Тодосем почали щодня обганяти на довгій оброті лошаків. Ганна боялася за них, бо і Змій, і Вітер були несамовито-шаленими і непогамовними. За годину такого обгону двір ставав геть скопиченим, стіни й паркани – затваненими, лошаки – змиленими до невпізнання, а батько з сином – ледь живими. Але час робив своє, і все звичніше Змій із Вітром виконували свій обов’язок бігу по колу…

А господиню найбільше тішило оновлення хати меблями й сім’ї – взуттям та одягом. Не шкода їй було своїх недоспаних ночей, своєї нескінченної безперестанної праці, від якої не марніла, а навпаки – ще й гарнішала. Зовиця Оксана аж захоплювалася тим. Часом між ними відбувалися і такі розмови:

- А що то, прошу, робкоп, сестро? – питала одна.

- А що то, прошу, склеп? – жартома перепитувала друга.

- Е-е-е, склеп - то ваша лавка така.

- Е-е-е, робкоп – то той же ваш склеп.

- А до чого тут ще мовлять “крамниця”? – не вгавала Оксана.

- Тамта крамниця – то і є склеп, але з крамом, а не лише з бубликами.

- Дивне мені те все, сестро, - висновкувала Оксана.

- Чудасія з тебе, зовухно, - не відставала Ганна.

- І мені з тебе…

Часом десь на відлюдді розмови точилися про інше.

- То як, Ганнусю, твій тепер? – допитувалася Оксана. – Такий же лютий чи мудріє?

- Всяко буває, як сказиться, то і б’є чим попало.

-