У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Нежданно у двір Базилевичів ввалилися гамірним гуртом цигани зі скрипками й бубнами, вигранами і „козою”. Левко і Таран перенесли лавицю до столу, туди пересіла Варвара Степанівна. Гості й цигани, за пропозицією Лесі Степанівни, пригостилися ще, і музики взялися до інструментів. Грали так заповзято-палко, що за мить двір заходив ходором: господиня зманила до танку першими жінок, а слідом і чоловіків покликала в поміч, скоро мало не всі присутні закрутилися-завертілися, топчучи спориш.

- Сумуєте, бачу? – підсів Карпо до Тарана.

- Та немає чого веселитися. Не вірю, голубе, що оте покращення нашого життя надовго. Викликають мене органи: то Брайко, то Гудзенко, то Солонько, то Міщенко, навіть Бергавінов, ведуть допити, чіпляються до всього, - притишив він голос, нахилившись до Карпа. – Розходилися всі, як перед нещастям! Треба б мені якось непомітно піти звідси, бо ще у вас через мене будуть неприємності, - забідкався він довірливо.

- Не посміють! Сама ж Хорунжа з нами!

- Та я за неї боюся найбільше, Карпе, бо ж офіційно робиться одне, а підступно - щось інше, і добрати, що до чого, ой, як нелегко!.. А твоя Ганна, бачу, дружить із Варварою?.. Вродлива вона, до біса, в тебе!

- Не дружать, разом колись доглядали поранених у тутешньому шпиталі, то звідтоді й знаються... Я не думаю, Кузьмо Сидоровичу, як ви, даруйте. Мо’, ви помиляєтеся? – не хотів Карпо говорити про дружину.

- Може, й слава Богу, але кажу тобі: не вірю я в оте тривале покращення, як і чоловим нашим товаришам не вірю. У них, окаянних, невідмивні плями на душах. На допитах хохлом і націоналістом мене обзивають, грубіянять. Мову нашу ганять всіляко, як другорядну й штучну. „Народові, – кажуть, - не потрібна ваша конституція і демократія, йому дай землю і ремесло в руки!”

- Даруйте, що спитаю, - осмілився Карпо, - ви в революцію десь воювали, чи як воно було?

- В армії, як ти, ні, а в партизанах був. А почалося все весною дев’ятнадцятого року в Черкасах, де ми з Марією Прокопівною, черкащанкою, подружились. Тоді там Григор’єв вішав і душив винних і невинних тисячами. Йому на зміну, після жахкого бою, прийшов Денікін, щоб відновити все царське. „Добровольча” армія також вішала і розстрілювала, навіть живими закопувала в землю, як ото Степана Вербовецького, Петра Тарасека, а на Сінному майдані живим спалили тоді Миколу Мукомола. Ми з Марією подалися тоді до її подруги в Мошни, і я попав у загін Кості Віхтя. Там і партизанив кілька місяців аж до приходу шістдесятої дивізії з третьої бригади Миколи Кропив’янського.

- Я був недовго зв’язковим у Миколи Григоровича, то знаю, - вставив Карпо. – Із Хижняком не раз зустрічався та й із Віхтем теж.

- Із Віхтем, Гречухою, Яременком та Хижняком ми тоді ще довго тримали в повітрі радянську владу, а зимою нарешті повернулися в Черкаси, а вже звідти я попав сюди, - із жалем відкрився Карпові Таран. – Так що і я скуштував задосить, хоч, може, й менше від тебе.

За піснями, танцями та розмовами з Тараном Карпо не зауважив, куди поділася  Килина. ЇЇ дочка Поліна ледь дочекалася, щоб зіграти для публіки „Заповіт”, „Думи мої” і „Садок вишневий коло хати”, заспівали ж Леся Яремівна з Ганною. Карпові приємно було бачити, як розрум’янилася дружина, як очі її пойнялися блиском-глянцем, аж зовиця Оксана не стрималася звернути його увагу. Карпо засоромився, і  Марія Сидорівна те помітила.

Господиня й гості співали під бандуру, а потім і під скрипку та сопілки з виграном, але Карпо їх не слухав. Він у душі тішився, що і вони з Пилипом, і інші поволі стали на ноги, і душе шкодував, що того не бачать мати, стара Христя, і брати: Михайло і Андрій. При згадці про брата мимоволі глянув на господиню, Лесю Яремівну, і вкотре відчув свій гріх. Розчуленість аж горло йому стисла, тож мусів ховати очі від присутніх, схиливши голову...

Врешті гостина скінчилася. Дітлахи, що обсідали двір, разом із циганятами були обдаровані рештками бенкетних наїдків, цигани-музики – рештками напоїв. Столи були прибрані, посуд перемитий, тож господиня, переодягнувшись, взялася проводжати гостей, які пішли цілою чередою, наспівані, натанцьовані, збуджені й задоволені. Дорогою Карпа притримав Антось Бондаренко – чи мав щось сказати, чи порадитись.

- Щось ти задумався, Антосю? Сумним вертаєш із запросин... – обізвався Карпо до побратима. – Нужда в тебе чи нездужаєш?

- Та й нужда поменшала, і здоровий нівроку, а ношу камінь на душі і сказати тобі не осмілююсь, - змовк Бондаренко.

- Чи ж ми не побратими! Що маєш, те й говори! – запалав цікавістю Карпо.

- В комуні справи нікудишні, брате. Народ зібрався, сам знаєш, який: той немічний, той ледачий, той ніколи не господарював – ні ремесел, ні землі не знає, як я оце, то лишається одна надія на монашок, які також ремствують, бо досі на ігуменю працювали, а тепер – на комунарів, то хто таке терпітиме довго? – ходив околясом Антось довкола конкретного. – Основне, що з мене господар нікудишній та й здоров’я катма, а капела ж у хаті: усіх нагодуй, одягни і взуй. Катерина заїдає, живим у землю вжене! Доводиться із совістю не рахуватися, а люди ж бачать... Хорунжій поскаржилися...

- Можу трохи допомогти тобі збіжжям, дровами, борошном, пробач, що досі цього не зробив.

- Дякую тобі наперед, але в мене інше, - тягнув Бондаренко. – Просив Варвару звільнити мене від головування, так вилаяла, а затим порадила умовити тебе на цю посаду.

- Сам запропонував?..

- Дуже хвалила тебе, то бовкнув, даруй, а воно, бач, куди повернулось… А де ж тобі йти в оту кагалу?.. Ото лише, розмови точаться про підкуркульників, саботажників, то, певне, круті методи будуть застосовуватися до заможніших при додаткових хлібозаготівлях… Про тебе уже двічі була розмова у райвиці. Я заступався, Хорунжа мене підтримала, але кимось нацьковані уповноважені продовжували обвинувачувати тебе в тому, що не береш