У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
- Рідна громадо! Господиня наша перейнялася в столиці похвальним пафосом, але, дивлячись на цей стіл, пробачимо їй, - зрум’яніла Варвара Степанівна. – Що мушу зауважити найперше. Заставлені наїдками та напоями в складчину оці столи і ви – святково-врочисті наповнюють мене надіями, що по всіх смертовбивствах та злигоднях ми таки живемо і відроджуємося наперекір часові і численним ворогам нашим. Відроджуючись, бачимо помилки старших товаришів, - змірила вона поглядом Кузьму Сидоровича Тарана, що сидів навпроти зі своєю Марією Прокопівною, - розуміємо, що нинішній стан речей, створюваний наїздцями і набрідцями, ворожий нашому трудовому людові. Не стало білопогонних катів і царських посіпак, петлюр, скоропадських, григор’євих, коцурів, махнів, брайків, чучупак, солоньків, пономаренків, чорнот, тютюнників, діхтярів-хоменків, калибердів і кобчиків, лютих і штилів, чорних воронів і завгородніх, божків і голих, зелених, марусь і шкурівців, ніби настало відродження краю й люду, але крижана земля імперії не розстає, революція, на словах прославляючись, на ділі нищиться, демократія централізується, влада рад стає суто виконавчою під диктатурою ніби пролетаріату, а вождь стає царем, ставлячи державного паровоза на імперські колії єдиної і неділимої. Трагедія це нашого народу? Так і тільки так! Нас визискували і плюндрували, нищачи ресурси нашого краю і люду і в революцію, і в громадянську війну, і по ній аж до сьогодні. Не ріки, а моря сліз і крові залили, не могили, а гори нещасних жертв завалили нашу землю на користь наших ненаситних у загарбах сусідів. Зрадили і цього разу нашому народові ляхи в боротьбі за свою незалежність - задушили ЗУНР, ошукували і тепер ошукують росіяни, всупереч декларованому федералізму будуючи імперію. Правду, мабуть, говорили укапісти-боротьбісти, що в Україні можна виборювати незалежність на своїй землі з ким завгодно, тільки не з поляками й росіянами, - засльозилися очі і стишився голос Хорунжої.
- Що нам робити? Як нам жити? – продовжила, помовчавши. – У столиці панує думка, що подальший збройний опір – марний, бо виснажились ми від братовбивств, а відтак імперія донищить нас кінцево. Тому єдино можливим і допустимим способом нашого виживання лишається українізація, що освідомить віками душений наш люд національно і посіє на прийдешнє серед молоді і дітей розуміння своєї окремішності на райській дідівській землі під рідним небом... Безперечно, були в нас і невиправдані жертви, але як результат столітніх нацьковів сусідів, що десятки разів намагалися поставити нас на коліна. Отож, пробудження свідомості українізацією – єдиний сьогодні спосіб відстоювання себе у рідному краї: хто ми, звідки, чиї, щоб не було завоювання одними „А-Бе-Ве-Ге-Де”, а іншими „А-Би-Ви-Го-Ди”! Поганий ми народ? Можливо, але це результат підступів наших вічних окупантів-поневолювачів, тож осудивши себе, будемо мудрими в подальшому. Спалах українізації сьогодні, підступно дозволений у безвиході, - такий полум’яний і палкий, що тяжко йому знайти щось подібне. Це думка й тих, із ким ми з Лесею Яремівною зустрічалися в інституті народної освіти, і загалу столиці. Україна відбудовується попри перешкоди, а українізація шириться така, що й повірити тяжко: від Слобожанщини аж до Кубанщини, Ставропольщини й Криму, навіть до Зеленого Клину в Поамур’ї відроджуються рідна мова й освіта, мистецтво й література, обрядності й звичаї. Яка це велика радість, - змахнула сльозу Варвара Степанівна.
- Драматурги не встигають писати свої п’єси, Маріє Прокопівно, - усміхнулася через стіл, - поети й прозаїки – друкувати вірші, повісті й романи, а композитори - творити музику. Чули ми їх у столиці доста, а між ними – і нашого чигиринця Якова Калішевського, що керує капелою в Києві. І „Гарт”, і „Плуг”, і „Вапліте”, і „Пролеткульт”, І „Літературний ярмарок” заливає лавина найрізноманітніших талантів, яким немає кінця! Такого масового одностайного просвітянства в Україні наш народ у своїй історії зазнав лише при Петрові Могилі та гетьманові Богданові. Тож візьмімся за українізацію ще активніше, поки вона доступна й можлива, не тратячи часу на полеміку. У нашій столиці чолові товариші покладають велику надію на світову революцію, що таки наступить і змінить ситуацію на краще і в нас. А ще вони вірять у те, що товариші Бухарін, Риков, Зінов’єв, а найпаче Каменєв із військовиками не допустять до вождизму Сталіна і осудять його, як і Троцького, за приховане зневаження ленінських рекомендацій партії стосовно його особи. Будемо ж і ми сподіватися на те разом із нашими чільцями.
Варвара Степанівна спинилася, передихнула, оглянула присутніх. В її погляді було щось таке, що приваблювало, привертало до себе.
- Отож, прошу наповнити келишки, товариство, - підняла вона свого, - щоб випити за розквіт нашого краю і усвідомлення нашим людом своєї святої окремішности, за справжнє братство і пролеткульт на всій землі, за волю всього людства, за рух уперед разом з іншими народами.
Застілля задзвеніло і стихло за наїдками, бо всі добре зголодніли, готуючи і очікуючи. Леся Яремівна, на правах господині, бажаючи ожвавити учту, попросила чоловіків налити собі горілки, а жінкам – вина і дозволити їй виголосити тост.
- Моє рідне товариство! - підняла вона свій келишок. – Любі гістоньки! Я зворушена сердечно та тішуся тим, що бачу вас усіх у себе, дружніми і ненужденними. Тож пропоную випити за наше завтра і майбутнє, яке, як мовила Варвара Степанівна, залежатиме від того, які що ми зуміємо та встигнемо зробити, будячи свій трудовий люд. Хай ніхто з нас не ліниться робити добро ближньому! За всеосвіту кожного з нас! За світло розуму й знань на усій землі! Будьмо!
- Приєднуюся до мовленого жінками, громадо, - раптом звівся над столом Кузьма Сидорович і, опорожнивши чарку й крекнувши, сів, взявшись старанно щось доказувати сусідові.
Кількахвилинна мовчанка стала поволі ожвавлюватися, як випите почало даватися взнаки. Та справжня розкутість прийшла після третьої чарки „За гаразди й майбутнє!”
- Громадо-компаніє! З дозволу ласкавої господині, кхе-кхе-кхе, - встав над столом згорблений Левко Коваленко, - пропоную пошанувати вставанням усіх полеглих та дружно випити чарчину на знак їх пам’яти, бо ми і за них живемо сьогодні та маємо можливість зібратися за таким столом, - вирвав він у Карпа тоста.
Застілля дружно підвелося і разом спорожнило келихи й чарки. Урочисту мовчанку перервала , переглянувшись із господинею, Марія Прокопівна, що мала чи не найкращий серед жінок голос. Вона несміло почала співати „Ой, горе тій чайці”. Пісню тихо