У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Обід, як завжди, для хлопця тягнеться довго й марудно: спочатку батько з матір’ю, поставивши всіх дітей на коліна, моляться, далі батько статечно хрестить страви і аж тоді неквапом береться до їжі, даючи знак решті. Боже упаси, допустити комусь поквапливість, в неділю це – злочин і гріх! Сім’я сидить навколо столика на стільчиках і тільки Грицеві дозволяється їсти в постелі – “фершал” заборонив йому сідати разом з усіма, то тепер його місце займає Степанко, хоч ще й ложку не навчився належно тримати. Петрусь набирає в ложку помалу, їсть повільно, хоч міг би вже тричі наїстися. Та нарешті пообідали, перехрестилися, як завжди, до ікон, батько роззувся, перехрестив постіль і ліг.
- Бери-но, сину, і сьогодні Біблію та почитай мені Третю Книгу Царств до кінця.
Петрик ставить табурет, кладе на нього книгу, знаходить місце, до якого дочитав минулого разу, і починає: “Глава двадцять друга. Цар Іудейський із Царем Ізраїльським пішли на війну…” Петрик знає текст мало не напам’ять, але читає повільно, розтяжно, заздалегідь уявляючи себе вже на вулиці чи ще десь і молячи Бога, щоб батько швидше задрімав і засопів, як минулого чи позаминулого разу. Та сьогодні батько раптом розкриває очі.
- Стій-стій! – зводиться він. – Покажи-но, де ти читаєш? – тикає вказівцем у розкриту Біблію.
Хлопець з переляку не може знайти того місця і раптом падає на підлогу, як сніп, від батькового ляпаса.
- Ти що ж це, вилупку! Святе письмо порочиш?! Ану ставай на коліна і прокажи вголос тричі “Вірую во єдиного Бога” і “Отче наш” - розбірливо і повільно, щоб Бог простив тобі прогрішіння, а я послухаю, - позіхає і хрестить собі рота батько.
Велика темна від давності ікона Божої Матері без окладу і скла скорбно дивиться на Петруся, тримаючи маля коло грудей, ніби докоряючи йому, їй услід осуджують його із чотирьох кутів рами херувими-ангели, аж Петрусеві стає страшно.
Проте, вимовляючи вголос слова молитов, він про себе повторює: “Положи батька, Матір Божа, в сон якнайшвидше, щоб я нарешті вийшов на вулицю і відчув Божу неділю!.. Прошу тебе і молю, як ніколи!”
І диво сталося! Богоматір почула його! Батько поволі заснув, похрапуючи, а Петрусь, не доклавши на одне плече хреста, звівся і, поклавши Біблію на постійне місце в шафі, тихо висковзнув з хати. Теплий вітер обдув його пахощами вулиці, запаморочив і змусив забути про все…
Неділя! Вона в житті кожного з родини – ясне видиво на темному тлі чорних буднів, спочинок від тяжкої безкінечної праці, свідок гостин і пригод, заряд бадьорості на цілий наступний тиждень. А особливо неділя в кінці травня, коли все буяє руттям і цвіте молоком, співає й заворожує.
Ще на тижні господар об’явив про наміри виїхати разом із братовою сім’єю у Лісок на спочинок: він, Домашка, Ярися і Тодось – дрожками на лошаках, а Петрусь і Гриць з матір’ю і Степанком – на возі. Приїхали швидко, бо батько не міг стримати Вітра й Змія, а відтак і Гнідко та Гривка бігли за лошаками, не відстаючи. Хори птаства зустріли їх стоголоссям, як у соборі на Великдень, під зеленим шатром у Ліску, коли переїхали свіжотесаний місток і опинилися на острівці. Місток запрудили поперек возами, коней пустили на попас, помолились ретельно і взялися по-недільному снідати й обідати разом, розсівшись на траві навкруг рябчатого бруса-рядна.
Як кому, а Петрусеві їжа смакувала. Не скаржилися й інші. По обіді батьки розповідали дітям про мешканців острова й боліт, та так цікаво і захопливо, що Петрусь слухав, розкривши рота. І не лише він: найменші - Степанко з Васильком - аж завмирали від оповідей старших. Коли ж батьки почали радитися про сінокіс, діти погуртувалися і розійшлися по острову, лишивши тільки Гриця, що волів уже відпочити на возі під спів птаства. Лісок був для зачаклованої красою острова малечі справжньою казкою наяву, а Петрик саме таким уявляв собі рай, в якому жили Адам і Єва, вичитані ним із Біблії. Домашка надибала береста, на якому можна було гойдатися, тож незабаром лісову тишу порушили дитячі скрики радості, відлунені зусібіч. Звіддалік відгукнулись старші, що пішли із Тодосем, і Лісок залило обомовнею.
- Агов! Агов! – гукають діти, і луна будить доокружжя. - Го-го-го! Га-га-га! Кра-кра-кра! Віть-віть-віть! Ках-ках-ках! Вур-вур-вур! Ку-ку-ку! Кум-кум-кум! – не перекажеш, не повториш, не наслідуєш. Справжній земний рай!..
Покликані на полудник, діти застали коло возів Кузьму Сидоровича, Марію Прокопівну і Левка. Найбільше прибульцям зрадів Петрик, бо сподівався ще щось почути про революцію і поточний момент. Поки готували й подавали на убрус, Марія Прокопівна за традицією завела: “Вперед, зорі назустріч!” і всі підхопили, потім співали “Ми ковалі”, улюблені батькові “Вперед, вперед, полки червоні” та “Ой, убито, вбито” і нарешті “А вже років двісті”. Було щось чарівне й заворожливе в отому співі, навіть зголоднілі після прогулянки діти слухали його стримано й захоплено.
З’їли запашну юшку й смажені гриби, подякували Богові за смачний полудник, і Пилип з Карпом, Левком і Кузьмою Сидоровичем відійшли до воза поговорити, а хворий цікавістю Петрусь, непомічений батьком, примостився під возом, щоб почути розмову старших.
- Отак-то воно, - перервав мовчанку вчитель. – Бурхливі часи не скінчилися і посилають нашому людові нові випробування, ще більші, аніж усі дотеперішні. Адже про самовизначення і незалежність уже й мова не йде! При спасінні Росії купівлею миру домовами з Польщею, Фінляндією, Естонією, Литвою, Латвією, Румунією їх народи зуміли вирватися із пазурів імперії, а ми при отакій чисельності, як і білоруси, до того не спромоглися, тож тепер змушені думати…
- Кажете про ТСОЗи, комуни й артілі, а вони ж розбігаються, розпадаються, чувати, забирають селяни своє майно, реманент і тягло, - вставив Пилип. – В Холодному Яру, кажуть, знову об’явлено республіку?
- Брехлива
