У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Мусить же бути тому якась рада, кхе-кхе-кхе, - вставив Левко, невдоволений тим, що учитель лише судить.

- На жаль, народ наш при отакій чисельності дав себе зв’язати і повернути революцію в борозну і плуг, у станок і артіль, в оцей Лісок, в гендель, прислужництво продзагонівцям і фабричне безправ’я, тож тепер стали можливими і експропріації з реквізиціями, і конфіскації статків у необмежених розмірах.

- Без причини ж не конфісковують, Кузьмо Сидоровичу, - губився Пилип від почутого.

- ”Правда” об’являє війну куркулеві, підкуркульникові й саботажникові, а що лишається продзагонівцям? Вчепити ярлика тобі, Карпові чи мені, і ми вже підсудні! А з підсудними яка мова? Їх треба саджати в допри, правторити на Колиму чи на Соловки або Біломорсько-Балтійський канал копати! Як за сатрапа Петра Першого дідів наших тисячами у болота Карелії під мури Петербурга клали, щоб пробити вікно в Європу. В революції нам треба було добиватися не землі, фабрик і заводів, а власної держави! Держави із будь-яким ладом, але своєї!

- Та ж об’явили передачу землі селянам, то як би вони, віками її домагаючись, не покинули армію! – обурився Карпо, вже вкотре непрямо звинувачений Тараном за участь у червонокозацтві. – Ви он який грамотний, а також обманутий, то що ж від нас вимагати!?

- В тому то й біда, що всі ми були і цього разу обмануті, як і при гетьманах, такий ми вже народ, видно! Зверніть увагу, вже немає серед живих жодного нашого комкора чи комбрига, а комісари їхні, що знали наших комкорів і комбригів, нівроку, живі. Але їх  доля вирішиться, як і долі отих жлоб, кулішів, приймаків, якірів, котовських, василенків, пархоменків, драгомирецьких, криворучків, боженків, федьків, залізняків, богунців, щорсів, коцюбинських, тощо, - або смертю, або осудом.

- Ви й живих уже хороните, Кузьмо Сидоровичу, - дорікнув Пилип.

- Бачу їх приречену долю, як на долоні! Все ж іде за планом!

- Приймак із Коцюбинським тепер у штабі при Тухачевському, а це ж підвищення! – докинув Левко.

- Тухачевського, як білого офіцера, терплять до часу. Забудеться революційна героїка,  і як корова язиком його злиже, разом із Петровським, Чубарем, Любченком, Косіором чи й ще з кимось. Хотів би я помилитися… - сумно закінчив він, як повернулися до возів.

Карпо й Пилип, покликавши Тодося, подалися ловити лошаків, а Кузьма Сидорович з Левком, розташувавшись на возах, продовжили розмову.

- Морочуся із почутим від вас, кхе-кхе-кхе, - завів Левко. – І на фронті, і в шпиталі, і вже вдома читав я, що Ленін був за всі, і найменші, народи, поневолені царатом. Стаття ж його у конституції є про самовизначення їх, коли захочуть, а ви ніби того не знаєте…

- І говорив про самовизначення аж до відокремлення, найпаче до перевороту, і статтю підтримав, бо іншого виходу не мав, але чи думав її дотримуватися, це й сьогодні питання, - згадував щось своє Таран. – Адже на противагу самовизначенню введені  воєнний комунізм, продрозверстка і продзагони ЧК. Тож роби собі висновки сам…

Петрусь із Грицем слухали ту розмову, багато чого не розуміючи. Не лише вони, а й Карпо, Пилип і Левко, наслухавшись Тарана і не зрозумівши чимало із почутого, не сприймали його пророчих передбачень, маючи сумнів, що дійсно так зле буде у Союзі народам, а найпаче українцям. 

-Заждалися, мабуть, нас? - наблизилися до возів Карпо з Тодосем і Пилип. – Ледь утрьох половили їх, окаянних!

- Та в цьому раю ми не нудьгували, - потягнувся Таран, замкнувши руки за головою.

- Особливо я в розмовах із Кузьмою Сидоровичем, - докинув Левко, присідаючи над кошиком із печерицями, що його принесла Домашка.

- Вам, Левку, Домка назбирала найбільше, тож маєте, - поставила Ганна свого козуба поряд із Оксаниним та Марії Прокопівни.

- А ми із Лідунею й Танечкою збирали печериці для Марти Давидівни, - похвалилася Ярися Петрикові й Грицеві. – Нам тільки Степанко з Васильком заважали, бо на руки просилися. Ми зайчат кілька бачили в Бору, і гадюк, що плавали в балці, - додала вона в захопленні.

Пополуднували навстоячки, з апетитом, а найпаче діти. Всі були задоволені, втомлені й нагуляні. Випочилі за день коні натужно везли перевантажені зібраними грибами й наловленою рибою вози. Їх дружно проводжали скрекотом сороки з Ліска і скриками -  граки з Бору.

Непогамовний пташиний спів та щебет з хащів Ліска і таємничий шелест та гул вершин віковічних сосон Бору чулися дітям ще на Луці і аж до самого міста.

В передмісті на дорозі їм трапився якийсь чоловік. Карпо, що їхав дрожками попереду, на мить схилився до нього, щоб переговорити, і продовжив їхати тихою ходою, стримуючи лошаків. Чоловік дочекався Пилипової підводи, сказав щось і йому і неквапом пішов манівцями до осель під горою. Пилип покликав до себе Левка і Кузьму Сидоровича, коротко перемовився з ними і, забравши Марію Прокопівну, вони мовчки, взявши кошики з печерицями, пішли в бік Тясмину. Ганна й Оксана з більшими дітьми здогадалися, що той чоловік сповістив Карпові й Пилипові щось недобре, але поділитися своїми підозрами не було як, тож до Карпового двору під’їхали мовчки.

І ахнули від подиву й страху, бо сталося щось надзвичайно жахливе! Брами і хвіртка були відчинені навстіж, як і стайня, мертвий Рябко, прострелений кількома кулями, з відкритими очима і пащекою лежав посеред двору у калюжі власної крові, спориш у дворі і під ґанком був згарцьований кінськими копитами і слідами некованих коліс.

Поки Тодось випрягав і заводив до стайні лошаків і коней, Карпо з Ганною заглянули до комори і з жахом зрозуміли, що у них забрано все їстівне: збіжжя, борошно, пшоно, масло й смалець в риночках, олія в пляшках, макуха в кругах, сало в боденці і навіть висівки та обметиця в дерев’яних цебрах. Ганна