У череві дракона - Микола Данилович Руденко
Тим часом Мирон Сидирович, прийнявши прохолодний душ, вирушив до університетського Ботанічного саду. Матові кулі обабіч алей уже світилися, але їхнє світло іще не здобуло влади. Там і там попід деревами на лавах сиділи літні люди — пенсіонер, що, тримаючи повідець в руці, закохано милується своїм пуделем, у якого вуха скидаються на зів’ялі лопухи; бабуся в допотопних окулярах, грубо спаяних на переніссі; старий бібліофіл, що намагається дочитати книгу, але ні сонячне світло, ні світло ліхтарів уже неспроможне його задовольнити.
Несподівано на повороті алеї Мирон Сидорович майже наштовхнувся на академіка Смородина. Це також був літній чоловік, проте його вік визначити нелегко. В бороді переважали сиві пасма, але й чорні іще не вивелись. Зате розвихрена шапка густого волосся здавалася чорною, без жодної сивої волосинки. Постава пряма, хода впевнена, сягниста — з усього видно, що ця людина поки що не скаржиться на здоров’я. А проте Мирон Сидорович знав, що академік минулого року відсвяткував своє сімдесятиліття.
Смородин упізнав Гриву, на його обличчі промайнув вираз невдоволення. Мирон зрозумів це так: ось, мовляв, нарешті улучив вільну хвилину, щоб подихати свіжим повітрям, а нечиста підсунула цього графомана. Філософ, розкланявшись, заспішив у бокову алею, але Смородин зупинив його словами:
— Я обов’язково прийду на ваш захист. Ваша докторська мені сподобалась. А другий ваш реферат… Стосовно Сили Моносу… Ви що — поспішаєте?..
— Ні. Але мені здалося, що вам хочеться побути наодинці. Академік усміхнувся, довкола очей зібралися складки — мовби їх штучно нагромаджено невправним різцем.
— Ви майже вгадали. Якби не настирливий молодик із вашого інституту… — Лише зараз Грива помітив, що академік задихається і через те розмовляє уламками фраз. — Він так захищав вашу гіпотезу… Саме тому мені й хотілося з вами… Скажіть, що ви розумієте під Силою Моносу?
Мирон Сидорович подумав, що було б вельми доречно обернути в свою віру цього маститого вченого. Заговорив обережно, з готовністю одразу ж увірвати мову, якщо помітить, що Смородин слухає неуважно.
— Найвища сила Всесвіту як Суб’єкта. Стала величина, що народжується…
— Я помітив, із чого вона народжується. У вас є елементарне вміння конструювати формули… Саме конструювати… Та чи можете ви довести… Так, так. Чи можете ви довести, що більшої сили у Всесвіті не існує? Ви мені пропонуєте… Пропонуєте прийняти це на віру. Але ж фізика — не релігія, в ній ніщо не приймається на віру. У фізиці головним суддею виступає експеримент.
— Скажіть, у мене є право чогось вимагати? — запитав Мирон Сидорович.
— А саме?
— Я вимагаю одного: щоб мої опоненти поставили дослід, який спростовує Силу Моносу.
Смородин зареготав — заразливо, молодо. Він уже не задихався. У Гриви склалось враження, що за мить до їхньої зустрічі академік пробіг певну дистанцію — цим тепер займаються навіть літні люди.
— Ха-ха-ха! То, може, ви змусите фізиків спростувати кожен фантастичний твір?.. Ні, добродію. Експеримент належить поставити вам. Ще й багато разів повторити, щоб колеги переконалися: тут немає помилки. — Смородин зупинився, зичливо заглянув у вічі співрозмовника: — Гаразд. Припустимо, що я вам повірив, — більшої сили у Всесвіті не існує. Ну то й що? Що ви хочете цим сказати?..
— Це породжує зовсім іншу модель Всесвіту. Простір виглядає не континуально, а дискретно. Він нагадує бджолиний щільник. Чарунки заповнені якісно відмінною сутністю…
— Від чого відмінною? — запитав академік.
— Від усього, що досі вивчала фізика. По суті, фізика завершується на зовнішній оболонці монади. Там, де гравітаційний потенціал зливається зі швидкістю світла.
— Монада? Це з якої опери?..
— Окрім монад, у світі взагалі нічого немає. Монади і простір, який вони собою дірявлять. Дірявлять і розсовують, щоб утвердити в ньому самих себе. Слабкіші монади групуються довкола потужніших — і тоді виникають небесні тіла. Кожна монада — це іскорка життя. Навіть електронна монада. Але ж Плазма, Що Мислить… По-справжньому така можливість виникає лише на галактичному рівні. Бо навіть сонячна монада жахливо стиснута, рівень свободи в неї мізерний…
— А в галактичної?
— Густина в галактичній монаді така мала, що її можна порівняти з густиною земної стратосфери. Отже, істоти, що живуть у галактичній монаді, мають необмежену свободу. Це є передумова будь-якої творчості. І через те галактична Плазма, Що Мислить, є справжнім творцем земного життя. Та й не лише земного…
Грива так захопився, що не одразу помітив, як мінявся вираз обличчя в його опонента. Смородин заступив йому шлях, наче боявся, що Грива може втекти. Широко розставивши ноги, він дивився на філософа, не кліпаючи повіками, буцімто очі й зморшки довкола них справді були вирізьблені із липового кореневища.
— Слухайте, добродію, — нарешті спромігся вимовити академік. — Як ви собі уявляєте фізику?
— Як?.. Залізнична колія, що веде до станції призначення, котра називається так, як і дві тисячі років тому: ме-та-фі-зи-ка.
В наступну мить Мирон Сидорович пошкодував, що в нього вихопилася оця фраза, але було вже пізно.
— Я так і знав, — похмуро, без будь-якого подиву вимовив Смородин. — Невже ви сподіваєтесь оці свої міркування оприлюднити? Зрозумійте мене правильно: я за те, щоб кожна людина мала змогу вільно висловитись. Але ж сьогодні… — Він безнадійно махнув рукою. — Не раджу й починати цю розмову. Ну, мені пора.
За хвилину його постать розтанула в сутінках. Мирон Сидорович ступив кілька кроків йому навздогін, мовби хотів сказати щось вельми важливе, а відтак зупинився, постояв у задумі й неквапно рушив додому.
У Володимирському соборі співав хор. Мирон Сидорович статечно пройшов крізь браму й, несучи на обличчі соборне світло, наблизився до вівтаря. Тут було добре видно внутрішні обриси склепіння, що за формою нагадувало зрізану кулю. Там містилася найвища сфера собору — найвища не лише за рівнем,
