У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— На жабеня ви не схожі. Може, якраз навпаки: ви — вуж, я — жабеня…

— Невже буває й так, щоб жабеня гіпнотизувало вужа?

Це був стан, коли думають одне, а говорять інше. Нарешті він сказав те, що справді відчував у ці хвилини:

— Дуже радий, що зустрів вас. Як почувається Юдіф Моріцівна?

Клара Петрівна одразу ж споважніла, як поважніє людина, наближаючись до церкви. Підняла книжку, що лежала на лаві, — то був «Доктор Фаустус» Томаса Манна.

— Я вчора розмовляла з нею по телефону. Вона зараз на Алтаї. Настрій у неї кепський. Тарас знову запив. Боюсь, Марія Іванівна не витримає, кине.

— Літаком чи поїздом? — запитав Мирон, добре розуміючи недоречність свого запитання. Він дивився в обличчя Клари, думаючи про те, що вперше бачить її неприховано засмученою. Йому здалося, що вона в цей мент якось поглибшала — так глибшає озеро, на яке насунулась тінь від хмари. Ховається мілина, воно робиться поспіль непрозорим — з берега вже не пізнати, де мілко, а де глибоко.

— Поїздом, звичайно. На літак місячної пенсії не вистачить.

Коли Клара перекладала книжку із руки в руку, з неї вислизнула поштова листівка і впала на добре утрамбований пісок. Як і годилося, Мирон Сидорович нагнувся, щоб її підняти. Нараз його рука буцімто заклякла, нерухомо повисиш над листівкою, — він був вражений тим, що було на ній зображено. Підняв, затримав перед очима. То було кольорове фото вази, що красувалася на дачі Андрія Даниловича. Тепер Грива пригадав, що вже бачив таку листівку, — бачив раніше, ніж познайомився з авторським оригіналом, котрому належало стояти не на дачі, а десь у музеї. Навіть на фото, яскравість кольорів якого була пригашена недосконалістю друку, із навмисне простакуватих форм (зрізаний кавун) проступала жива душа, зодягнена в золотаве сяйво. Мирон розумів, що ця небуденна річ існувала поки що в єдиному екземплярі. Але чому вона опинилась на дачі Андрія Даниловича?..

Помітивши простягнуту руку Клари, він узяв її за кінчики пальців, але листівки не повернув.

— Ви не могли б мені подарувати цю листівку?

— З радістю. Але ж там автограф. На звороті.

Перевернувши, побачив квапливим почерком накидані слова, яких він читати не став.

— Ніна Федорчук, художниця по склу. Моя подруга. Нещодавно її роботи виставлялися в Монреалі. Канадські журналісти захоплено про них писали. Ми з Ніною в одній школі вчилися. Для неї такою трагедією були окуляри…

— Ця ваза також виставлялася в Монреалі?

— Ні.

— Чому? В ній дивно поєднуються примітив і висока одухотвореність. Навіть важко пояснити, якими засобами це досягнуто.

— Її взяла одна впливова людина. Ніна не хоче називати прізвище. Взяла, щоб показати членам уряду. Там вона й присохла, сама тільки листівка залишилась.

— Чому ж художниця мовчить? — ховаючи обурення, похмуро запитав Мирон.

— Боїться… — Клара взяла листівку, поклала в книжку. — Автореферат я вже розіслала. Вас цікавлять відгуки?

— Що можна сказати на підставі реферату? — уникаючи розмови про свою докторську, відповів запитанням Мирон.

— Ви хіба забули, що в бібліотеці є два примірники вашої праці? Їх читають. Весь час на руках. Між іншим, у вас оригінальний стиль. Це майже всі відзначають.

— Стиль, — скрушно посміхнувся Мирон. — В науковій праці слід шукати не стилю.

— Чого ж?

— Істини.

Настрій у Мирона був украй зіпсований. В його уяві промайнули картини труханівських пляжів — і вони з Кларою на пляжі, але ж відтак здалося це видиво легковажним, він навіть лайнув себе в душі за думку, що Клара здатна погодитись на таку авантюру. З педантичною галантністю провів її додому; хоч нібито й помітив, що Кларі зовсім не хотілося вирушати за казенний паркан, поза котрим ховався її будинок, але ж з підкресленою ввічливістю попрощався. Уже підіймаючись по сходах до власних дверей, подумав, що тримався з Кларою пришелепувато, — навіть закортіло повернутися, щоб пояснити: це, мовляв, винна ота листівка, що випала з книжки. Та в наступну мить він уже входив до свого кабінету, де завжди панував зразковий лад.

Мирослава зустріла його словами:

— Ти дуже доречно повернувся. Нас запросили на чай.

Вона була вбрана в легку білу сукню, кожна волосинка в її зачісці знала своє місце, з художньою довершеністю віднайдене перукарем.

Миронові не треба пояснювати, хто саме запросив на чай, — звісно, Андрій Данилович. Гриві належало б поцінувати, що Андрій Данилович за такої спекоти лишився в місті, аби відзначити їхнє повернення з Криму (Мирон розумів: саме ці слова муляли язик Мирославі), але несподівано для себе процідив крізь зуби:

— Мені остогидли ці чаювання.

Мирослава спершу силувано посміхнулася, буцімто намагаючись цей зухвалий вибрик звести до жарту, та вже за мить посмішка розтанула на її обличчі, мов березнева сніжинка, і натомість з’явилася добре виважена суворість, як буває тоді, коли іменем республіки оголошується вирок. Вона добре знала цей вираз свого обличчя — він був майстерно сформований протягом цілого десятиліття.

— Досі ти нібито вмів себе контролювати. Який тебе ґедзь ужалив? Просто жах!..

Мирон незворушно перегортав випадково залишений на письмовому столі том енциклопедії. Вибачливо промовив:

— Мене гнітить спека. Не ображайся, я трохи відпочину. Йди сама. Може, я надійду пізніше.

Остання репліка спантеличила Мирославу. Вона застигла в дверях кабінету з напіввідкритим ротом — в ній боролися суперечливі почуття. Це буцімто й добре, що чоловік так легко відпускає її саму, — значить, не здогадується про справжні стосунки поміж нею і Андрієм Даниловичем; з другого боку — чому його