У череві дракона - Микола Данилович Руденко

щоб її хтось відкривав, — йшла через віки разом з людиною і в людині як духовна сутність кожного «я». Саме тому так просто, не претендуючи на ореол мудрості, мовила ці слова його неписьменна матуся — мовила сама від себе, бо ніхто й ніде її цього навчити не міг: адже ж це було однаково чужим і для попа, і для шкільного вчителя.

Мирон дивився у великі й напрочуд живі очі Магдалини. На якусь мить йому здалося, що в її обличчі з’явився вираз осуду. Так, вона знає, що він сьогодні має намір відступитися від материнської істини, — хай на короткий час, аби зміцнити ґрунт під ногами. Вона це знає — не може не знати. І Миронові забагнулося стати перед нею на коліна, як це впродовж тисячоліть робили пращури, і, по-синівському колінкуючи, сказати: «Мамо, простіть мені слабкість мою — я це роблю заради вашого онука, роблю тимчасово». Та він не став на коліна — чомусь це видалось йому неприродним, хоч ніколи таким не здавалося у віках попередніх. А відтак упала на мозок жорстока гадка: «Не обдурюй ні себе, ні інших — зрада тимчасовою не буває…»

Розділ двадцять перший

Захист було призначено в конференц-залі — приміщенні хоч і сіренькому, зате просторому. Коли Мирон Сидорович в парадному костюмі, з поважною текою під пахвою наблизився до залу, там уже зібралося чимало молоді — то були здебільшого відвідувачі дискусійного клубу «Гаківниця». Клара Петрівна сиділа за своїм секретарським столиком біля вікна — їй належало вести протокол. Вона так засяяла, побачивши Гриву, що це можна було б вважати недоречним, якби комусь спало на думку пояснювати сяйво на її обличчі появою дисертанта. А проте Мирослави тут поки що не було — вирушивши з дому разом із чоловіком, вона збочила до ресторану, щоб самій простежити, як прибрано малий зал, та скуштувати страв, котрими мали частувати гостей.

Ось уже почали надходити люди, увінчані високими науковими званнями. Академік Смородин скромно забився в куток — після зустріті в Ботанічному саду він не ждав нічого доброго від цього захисту. Іван Корнійович почувався господарем — зустрічав гостей, не забув навіть запитати в Гриви, чи прийде Мирослава Яківна. А тим часом придивлявся до дисертанта, намагаючись промацати його внутрішні пружини, — чи цей чолов’яга зуміє виконати роль у спектаклі? Бо нічим, окрім спектаклю, Жовтий цей захист не вважав. Йому не сподобалося, як тримався Грива: було в його манерах і виразові обличчя щось напружене й штучне — те, чого така щира, відверта душа довго витримати неспроможна. Це лякало директора — він запросив Мирона Сидоровича до свого кабінету.

— Ну, як ся маєте? — запитав підбадьорливо, торкнувшись пітної руки Мирона. — Іду на ви? О-о, не нам з вами боятися баталій. Хто пройшов війну…

— Не те, Іване Корнійовичу, не те! Там було все ясно.

— А тут?..

— Ми так багато про це говорили, що повторюватись не варто… Спробую. Не знаю, що в мене вийде. Постараюся в межах реферату бути на рівні.

— А більше й не треба. Оперуйте звичними загальниками — це завжди виручає.

Якби Грива не знав, з ким він зараз розмовляє, то назвав би Жовтого пристосуванцем чи навіть циніком. Але ж він читав його друковані твори і кожного разу дивувався, як вдалося Іванові Корнійовичу обвести круг пальця людей, від яких залежала доля твору: хто-хто, а Жовтий умів і доводити до друку те, що в інших засуджувалось як шкідлива писанина. Мабуть, рівень його праць був такий, що вульгаризатори просто мовкли. Коли вони підсіли до журнального столика, Жовтий повторив свій не вельми естетичний жест — поклав руку на коліно співрозмовника. Але Грива розумів, що за цим жестом ховалися справді-таки дружні почуття — і в його серці розлилося несподіване тепло.

— Будьте ж ви філософом у житті — не лише у своїх творах. Держави, які виникають на ідеологічних підвалинах… — Жовтий увірвав цю фразу, натомість сказав інше: — Споконвіку так було: кесарю — кесареве, Богові — Боже…

Може б, так воно й сталося, як розраховував Жовтий: ніхто в залі не сподівався на щось більше, ніж викладено в авторефераті. Отож Гриві лишалося завченими словами повторити з кафедри свій реферат — та й по тому. Далі почалися б виступи колег, а вони мали бути сприятливі.

Грива розпочав доволі бадьоро. Щоправда, Жовтий помічав: для цього Миронові Сидоровичу довелося так напружити нерви, що здавалося: ось-ось порветься якась струна, мов на розшарпаній скрипці.

Жовтий знав: людині, яка носить у собі щось істотне, оперувати шаблонними фразами набагато важче, ніж порожнім балакунам та духовно девальвованим пристосуванцям. Бо той, хто має якісь поважні ідеї, передовсім шанує Слово. Якби йому раптом забагнулося сипати бездумні словеса, мов дитина пересипає пісок на пляжі, у нього це просто б не вийшло. А щоб вийшло, такій людині належить виконати психічну роботу стократ важчу, ніж виклад якихось нетривіальних ідей — виклад, що згодом міг би стати значною подією в науці.

Жовтий це розумів і тому боявся за Гриву. Як показали наступні хвилини, боявся не марно: Мирон Сидорович збився з тону одразу ж після того, як фоторепортер блимнув своєю зухвалою бліцлампою. Враження було таке, буцімто з-під Гриви висмикнули дошку, на котрій він стояв, і тепер йому доводиться чіплятися тремтячими пальцями за кафедру, щоб не полетіти в прірву, яка розверзлась під його ногами.

Йому наче відібрало мову — кілька разів починав ту ж саму фразу, але завершити її не міг. Безтямно роззирався довкола, мов школяр, що ловить шепіт однокласників, котрі намагаються йому підказати. Бачив, як очі Клари намагаються підбадьорити його; з острахом позирав на двері — чи там не з’явиться постать Мирослави? Це так доречно, що вона затрималась у ресторані!..

До кафедри наблизився Жовтий і спокійним, добре поставленим голосом сказав:

— Шановні колеги! Наш дисертант — інвалід Вітчизняної війни. Мабуть, немає потреби пояснювати, скільки психічної енергії він витратив і на