У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Внизу, за мостом, горіло вогнище, котре час від часу вихлюпувало із темряви гнучкі постаті, — там сміялися і співали. Пісні теж були якось особливо рідні — вони супроводжували їх від перших дитячих кроків. І хоч їхали не з якихось далеких закордонів, а лише з Криму, враження було таке, ніби з чужини повернулися на батьківщину. А якщо за почуттям простежити пильніше, то виявиться: і Карадаг, і море, і яскравість кримських пейзажів — це все добре, але ж не довше, ніж на місяць. Вони були діти українського лісостепу — і саме тут почувались удома.

— Чомусь твоя мати давно в нас не була, — сказав Мирон, торкнувшись плеча Мирослави.

— Їй із сестрою краще.

У Мирона вже не було батьків. Мовчазна розмова з річкою, з рідним чорноземом, з піснею, що сотні років жила над сільськими вулицями, викликала в уяві образ сільської жінки, котра була матір’ю його дружини. І лише в ці хвилини він усвідомив, що вони з Мирославою дуже винні перед нею. Ось уже кілька років ні теща не приїздила до них, ні вони її не навідували. Мабуть, любити народ легше, ніж кожну людину зокрема, — люблячи народ, ти в ньому любиш себе самого, а в окремій людині мусиш бачити тільки її, не себе.

— Не завадило б нам з’їздити.

— Докторську захистиш — і поїдемо. Принаймні буде чим похвалитися.

Мирон знічено посміхнувся, але дружина не помітила його посмішки.

— Навіщо їй моя докторська?

— Якій же тещі не хочеться мати зятя-професора?

Мирослава пригорнулася до нього, він укрив її плечі піджаком. Наївне честолюбство дружини його потішило — було в її словах щось дитяче. Справді ж бо, це нічим не відрізнялося від бажання п’ятилітнього дівчатка мати кращу іграшку, ніж у її подружки.

— Мироне! — почув він із власних колін, на яких лежала голова Мирослави. — Ти не образишся на мене?..

— Про що ти?..

— Ні, раніше пообіцяй, що не образишся.

— Будь ласка, обіцяю.

Він подумав: не все можна пояснити Мирославі, але в неї завжди є перевага, бо вона мати. Накотилося почуття, котре виповнювало радістю: дружина, син — чого ще треба для щастя? То був ґрунт, на якому виросла й заколосилася його душа. Щось тривке, надійне, як підмурок у новій хаті. І хата не чиясь — вона належить йому, Миронові Гриві. Продовження роду, вростання у вічність…

Її шовковисте волосся лоскотало Миронові руки. Ось голова Мирослави підвелася з колін — дружина намагається зазирнути йому в очі, але там лише грає променевий зайчик від вогнища, яке горить за мостом.

— Скажи, що то було? Пригадуєш?..

Вона трохи відсторонилась від нього.

— Висловлюйся ясніше. Що ти маєш на увазі? — сказав Мирон сухувато, бо вже зрозумів, про що вона питала.

— Я ось про що, — заговорила Мирослава після деяких вагань. — Ти тоді вийшов із кабінету такий, що на тебе страшно було дивитися, І слова були якісь дивні… — Мабуть, за мостом кинули хмизу у вогнище: червоні одсвіти заграли на обличчі Мирослави. — Ти показував якусь формулу й казав… Невже не пам’ятаєш?.. Казав, що то формула Бога. Просто жах!..

Тепер вона мовчала, напружено чекаючи на відповідь. А Мирон думав ось про що: він так жодного разу й не поговорив з Мирославою про те, що нині становило сутність його особи. Вирішив наперед, що вона його не зрозуміє. Якби, скажімо, християнські проповідники, шануючи свою істину, замикалися в собі, чи мали б те, що нині називають християнською цивілізацією?

— Я тоді був надзвичайно збуджений. Не слід мені було так з тобою розмовляти. Сам винен.

— Хіба справа в тому, як ти розмовляв? Але формула Бога… Ти хоч пам’ятаєш ту формулу? Чи, може, ти просто пожартував?

Пауза тривала довго. Річка під їхніми ногами і далі пережовувала зорі — так уночі корова пережовує траву, якої напхалася впродовж дня. Нарешті Мирон запитав:

— Мирославо, твоя мати вірить у Бога?..

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ось що. Ми перше покоління, на якому увірвалася віра наших батьків. Нам по сорок років. Тепер обмізкуй таку арифметику: на одному боці — чотири десятиліття, на другому — вся людська історія.

— На нашому боці наука! — запально вигукнула Мирослава.

— Немає такої науки, люба, котра спроможна довести відсутність Бога. То була віра — не наука. Я маю на увазі гіпотезу про самозародження живих клітин у земних океанах. Нині біологи відтрутили цю гіпотезу як вельми наївну. По-дитячому наївну.

— А твоя формула?.. Ні, ти не думай, що я збираюся кпити з віруючих людей. Це все дуже складно. Але ж написати якісь магічні значки на папері… Потім стверджувати, що це Бог… Зрозумій: так здатний вчинити лише зарозумілий школяр. Або…

— Завершуй своє «або», — похмуро мовив Мирон.

— Ти мене зрозумів.

Йому уявилося, що він налягає на гальма — найперший рефлекс автомобіліста. Хоч як дивно, а саме цей рефлекс допоміг упоратися з гнівом, що підкотився клубком до горлянки.

— Я вже казав, — якомога спокійніше почав пояснювати Мирон, — що не повинен був так з тобою розмовляти. Треба було знайти інші слова. Ти здатна зараз вислухати?

— Спробую.

— Тоді слухай. Тут вся справа в тому, що доводиться переступати думкою через конкретні речі… Ті речі, які нас оточують… Словом, слід зануритись у глибину Субстанції. Я пишу це слово з великої літери, бо то є жива основа усього сущого. Хто не здатний абстрагуватися від системи образів, закладених природою в рецептори наших відчуттів… хто вважає, що саме ці образи і є єдиносущий світ, той нічого не розуміє. Тобі ясно, про що я кажу?..

— Продовжуй, — глухо