У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Солодко було в душі Гриви, коли він наближався до свого будинку: галактична монада відкинула геть таємниче покривало — саме так вона має виглядати. Саме так, не інакше!..

Наприкінці канікул Мирон майже щодня брав Сергійка в автопрогулянки — мовби йому до серця шкреблось передчуття, яке підказувало: невдовзі пропаде мить, коли захочеш дотягнутися до сина, щоб теплою батьківською рукою скуйовдити йому їжакувате волосся, перекинутись незначним словом, котре в синівських споминах обростає щемливим змістом, — захочеш, але не зможеш: поміж ним і тобою виросте гуркіт вулиць, міст, залізниць — півсвіту проляже поміж ним і тобою…

Вони виїздили в дніпровську заплаву, де з лелекою здибатися легше, ніж з людиною, — там зеленів отой безпечний простір, серед якого можна й підліткові довірити кермо «Волги». Спершу Мирон сідав поруч, щоб контролювати юного автомобіліста, але, пересвідчившись, що хлопець уже опанував водійський мінімум, вийшов із машини й нервово тюпачив під осокором, наглядаючи, як голуба металева комаха долає лугові ярки, грузькі западини поміж озерами, набирає і збавляє швидкість. З подивом помічав, що його власні м’язи продовжують кермувати автомашиною, мовби остерігаючи сина, щоб ненароком не збив дурнувату телицю або не заїхав до вкритого лататтям озера.

Але то був марний острах — тут, серед лугів, за Сергійка можна не боятися. На шосе йому поки що вискакувати рано, але й там він почувався б значно упевненіше, ніж Мирослава з її «законними» правами.

Сергійко зупинив машину під скиртою сіна — неподалік від батька. Вони посідали на траву, вдихаючи запахи нагрітого сонцем кізяка, обчухраної телятами лози та зіпрілого сіна, — рідко траплялося, щоб сіно не погноїли раніше, ніж складуть у скирти.

— Тату, бачиш Київ?

Мирон, напружуючи зір, задивився туди, куди показував Сергій. Обриси печерської дзвіниці були ледь позначені на тлі сивого неба — мовби легенько надмухані луговим вітерцем. Від далеких хмар, що висіли над київськими горами, дзвіниця відрізнялася лише формою — було видно, що принаймні одна хмаринка належить не природі, вона сформована людськими руками.

— Тату, а чому ти в собор ходиш?

— Коли це ти бачив, що я в собор заходив?

— Бачив. Навіть двічі.

Після деяких вагань Мирон відповів:

— У Володимирському соборі ще й досі збереглися розписи Васнецова. Пригадуєш «Трьох богатирів»?

— Хіба це для собору? — здивувався хлопець.

— Ні, я цього не сказав.

— Я теж заходив.

— До собору?

— Так. — Хлопець замислився, гризучи стебельце трави. — Все це якось дивно: хто вірить, хто не вірить. Чому це так?..

Мирон пригадав себе в Сергійковому віці. Саме тоді й відбувався трагічний злам у духовному житті суспільства: з церковних бань скидали хрести, рубали вівтарі, палили ікони. Батюшки кудись зникали, а куди саме, стало відомо лише нещодавно. Може, дорослі й знали, де діваються люди в довгополих рясах, та не казали дітям.

Мирон, як і більшість кирпатих грамотіїв, у яких полотняні штанці були заляпані бузиновим чорнилом, рано навчився поглядати зверхньо на своїх темних батьків, котрі не вміли навіть нашкрябати заяви до сільради — просили дітей. Справді, що вони можуть знати? Знають учителі, бо якби не знали, їм би не дозволили навчати. А вчителі кажуть: Бога немає — є природа.

І досі пам’ятає Мирон, як відповіла йому неписьменна мати на оте доведене до абсурду протиставлення. Вона мовила:

— Ну, якщо так… Тоді природа — Бог.

Це було сказано поміж іншим — як щось таке, що само собою зрозуміле. Мати, звичайно, не надала своїм словам філософської ваги, не побачила в них якоїсь особливої мудрості — просто вони вихлюпнулись із її селянського досвіду, що круто замішаний на щоденному творенні живого.

Сьогодні він пригадує не лише слова — пам’ять воскресила кожну деталь краєвиду, що більше ніколи таким не буде, як був тоді: всенька земля нині там забудована казенними стінами й сірими дахами, геть-чисто все завіяно чорною шахтною порохнею. Мирон пригадує навіть місце, де вони стояли, коли мати мовила оті святі слова, — стояли біля викладеної із дикого каміння загорожі, що відмежовувала їхню садибу від скелястої дороги, яка вела із поля в село. Дорога була крута — коли возили гарбами снопи або сіно, на задні колеса прилаштовували важкі залізні гальма.

Любовно оглядаючи сина, Мирон подумав, що саме в його віці найміцніше вкарбовуються в пам’ять світоглядні істини, — і йому забагнулося знайти для Сергійка такі слова, які знайшла колись неписьменна мати; такі, щоб і через півстоліття не загубилися — жили собі, причаївшись у якійсь потаємній клітині мозку, а відтак у критичній ситуації (бо хіба в Сергія таких не буде?) випурхнули з неї, щоб розростися до цілої людської сутності. Справді ж бо, все, що досі пізнав Мирон, — усе, що дали йому книжки, безсонні ночі й навіть отой вогонь, що упав з неба на його мозок, — вміщалося в стислій материнській формулі. Зі сльозами на очах він думав про небіжчицю, і йому до болю в серці хотілося, щоб син колись так само думав про нього. А проте Мирон Сидорович так і не знайшов потрібних слів — бо й сам не знав, як узгодити обличчя Ісуса Христа, що в його уяві розросталося до масштабів галактичної монади (отже, більше, ніж здатна вмістити Сонячна система!), й недвозначні закони природи, котрі піддавалися простим математичним обрахункам.

Нарешті знайшлося щось приблизне — Мирон Сидорович, поклавши руку синові на плече, заговорив:

— Я помічав, ти інколи переглядаєш книжки в моєму кабінеті…

— Хіба не можна?..

— Не про це мова. Ніколи не розгортав том Сковороди?

— Знаю. Він у тебе стоїть поміж Спінозою і…