Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
А ти казала, що любиш бузок… Розповідала, нібито виросла в непролазних бузкових джунглях, які починались на старому й забутому сільському цвинтарі, а потім перебігали городами до школи, обступали комірчинку на її затилках, в якій ви тулилися всією родиною, темною густою хащею, крізь яку навіть взимку ледь пробивалося сонячне проміння. Зате навесні непролазні драпаті кущі якось ураз, неждано-негадано спалахували п'янким ліловим квітом, перетворюючись на запахущі райські кущі. Тому тобі, розповідала, здавалося, що цвинтар пахне трішки раєм, а рай — цвинтарем…
Мабуть, так воно і є, якщо з тих щілин позасвітніх, з яких ти просочуєшся до мене у цей світ, тягне бузковим прохолодним протягом…
Але про що це я хотіла тобі розповісти, Лоро? А-а-а… згадала: про шахтарів! Тоді саме божевільно, як сказав поет, цвіли бузки у палісаднику під моїми вікнами, коли зателефонувала та жінка. Назвалася Інною (чи Ніною) і попросила дозволу зайти. Тільки зайти. Мовляв, вона має передати мені фотографії, які нібито їй передав якийсь мій знайомий письменник із Донецька на прізвище Палагута…
Оскільки я такого не знала, то подумала, чи це, бува, не каверзні розіграші невгамовної Хаврони? Однак, як я не намагалася відкараскатись від настирної незнайомки, та майже плачучи, наполягала, казала, що стоїть уже біля під’їзду і телефонує з мобільного. І тут я згадала! Авжеж! Я згадала рядки страшного, вбивчого своєю гіркою правдою вірша про «дележ дубленок и сапог на могилках Вити и Алеши», які мені прислав колись шахтарський поет! Але ж його вже давно немає, він помер років десять тому! Що за містика? Чи, може, то син його, чи однофамілець? Не думаю ж, що той поет з потойбіччя нагадує мені про не виконаний обов'язок! Як оце Лора!
О, Лоро, чуєш, часом, не твої це «козні» потойбічні?! Невже, не дай Боже, ви всі там, на тім світі, подуріли, що проти мене ополчилися, наче я найбільше зло на цім?! Ні, пора попа кликати! А поки що кличу Катю, яка, на щастя, щойно поріг переступила, і прошу, щоб зійшла вниз, взяла в якоїсь жінки якусь передачу для мене, оскільки запрошувати непрохану гостю до хати немає сил, та й вигляд у мене не для гостей…
Катя довго не поверталась. Я вже було затривожилась, чи не якусь терористку мені підсунули доброзичливці? Та, схоже, невідома жінка й Катя знайшли спільну мову, бо повернулася служниця схвильована, і зі сльозами не очах подала мені величенький товстий конверт.
— Полюбуйтесь! — скрикнула і пішла до своїх горшків з таким виглядом, ніби кинула мені виклик, або ж у чомусь звинувачувала. Останнім часом Катя справді позиркувала на мене так, ніби знала про мене якусь таємницю неприємну.
Дещо здивована, я з цікавістю розкинула по столі світлини і… все зрозуміла! Так, це був справді жах! Переді мною лежали жахливі фотосвідчення чергової аварії на котрійсь із шахт… Обгорілі на чорний вугіль гірники-вуглярі! Мов чорні шматки антрациту… Тільки очі… очі, повні чорної пекельної муки і… якогось нетутешнього світлого здивування… Ніби вони дивилися не в об'єктив фотоапарата, а в очі Господа Бога і бачили там… Що вони бачили? Невже твій бузковий рай, Лоро?
Знімки відзняті, мабуть, у ті хвилини, коли цих нещасних гірників тільки-но витягли із палаючої штольні. На першому плані — їхні обгорілі на чорний вугіль голови… І контрастними білими плямами — обличчя лікарів «швидкої допомоги», спотворені буденною, якоюсь аж роздратованою огидою!
Очевидно, місцеві ескулапи настільки вже звикли до цього безглуздого горя, що їм уже бридко. Чи може, це найвища точка людського відчаю?.. Або найнижча — морального падіння суспільства, для якого навіть життя — ніщо!..
Не народ, а бідні безвільні вівці, приречені на заклання ради чужого «золотого тельця»! Люди, які не розуміють, що за таке ставлення до них не тільки прем'єрів і президентів треба скидати з високих крісел, а й Всевишнього — з Неба! Звичайно, якщо це правда, що кожна влада — від Бога!
Господи, прости мені, грішній… Що я говорю?!. Цих людей уже нема… А я їх звинувачую… Але не тільки їх… Бо, знаю, що нема цих людей тому, що ті гроші, які мали піти на ремонт трухлявої шахти, пішли на відбудову отого монастиря! Боже, не карай мене тяжко, я не хулю Тебе, всепрощаючого, я тільки питаю: а що — Твої заповіді: не убий, люби ближнього свого, як себе самого, — писані не для цих нуворишів, цих новоспечених державців-можновладців, які себе величають елітою, батьками нації?! Чи у них — свої заповіді, свої понятія! І чому, чому вони думають, що купити можна навіть Тебе, Господи, разом з усіма святими і священиками, які їм наперед, оптом і без ПДВ усі гріхи відпустять?
Господи, як прикро, як незатишно на душі: одні розчарування! Ще ж тільки вчора я так симпатизувала цьому простакуватому «рабочему парню», цьому шахтарчуку з важким сирітським дитинством! Віддала за нього свій голос, охриплий у дискусіях з Катею і Хавроною. Кричала останній по телефону, як навіжена:
— Державі потрібна сильна, владна рука! Кулак гегемона! Ну то й що, що той хлопець щось там наколобродив, щось прихопив, щось прихватизував! Назви мені когось із своїх знайомих, які чесно дорвались до влади, нічим не поживились і досі живуть на Дарниці у «хрущовці»! — вколола Хіврю її ситим дитинством у квартирі на Хрещатику під крилом папи-генерала. Зоя Хавроненко аж зашкварчала від злості і жбурнула слухавку, залишивши мене на самоті з праведним гнівом, який я тої ж миті, мов смолу киплячу, вилила на Станіслава. На мій подив завжди стриманий Станіслав теж спалахнув гнівом:
— Яка рука?! Голова, го-ло-ва державі потрібна! З розумом і серцем! Та де ти її візьмеш у цьому безголов'ї? — і вийшов за двері, щоб не заводитись зі мною.
Тільки тоді, коли почула шум його допотопної «волги», зрозуміла, що переступила межу політкоректності. Н-да, через кляту хворобу я часто буваю некоректно чесною сама із собою, і хочу того від
