Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
І тоді я згадую, в котре згадую, що з дня мого єдиного поки що «офіційного візиту» до Бога у Володимирський Собор восени 1991 року я так і не наважилася більше переступити поріг Твого храму, Господи! А минуло ж, страшно подумати, стільки років… А не наважилась… Воліла сповідатись Тобі на самоті, без свідків. Хтозна, може ченці тому й замуровують себе у підземних печерах, що на волі лукавий спокушає замість молитви на суперечку з Богом? А ще прости, що не змінилася, що, спрагла Тебе завжди, не підтримую моду на Тебе, не б’ю поклони разом з твоїми недавніми хулителями і не розумію тих казнокрадів, які нині зводять церкви, як золоті ворота, через які сподіваються пересунутись із царства земного у небесне.
А тим часом, каже Хаврона, села розорюються, школи розвалюються, бібліотеки закриваються, безпритульні, безграмотні діти заполонили Київ, а пенсіонери вистоюють у чергах за мискою супу в приватній богодільні пройди банкіра, щоб назавтра на подяку обрати його міським головою. Невже, Господи, не лише владоможцям, а й Тобі не потрібен грамотний, освічений, не принижений злиднями народ?..
Але Господь мовчить. Бо хто я така, щоб Він мені відповідав, чи вступав зі мною в дискусію? Але це несправедливо, бо з ким тоді говорити тій, у якої немає приятеля серед живих, тій, яка чужа серед своїх і чужих?..
Так, це про мене, Лоро! За вікном моєї спальні-келії — осінь 2007-го року, розгул демократії, розпал виборів-перевиборів, воля-свобода така, що вільнішої не придумаєш. Народ хвилюється, нуртується-гуртується, перебирає-переобирає… Мститься-веселиться… А мені, як у тій давній радянській частушці:
Выйду я на улицу, гляну на село: всем девчатам весело, а мне тяжело.
Істину сказав Екклезіаст, що від великого знання багато печалі. Та ще більше печалі, мудрий чоловіче, від бажання бути справедливим. Тепер я знаю, Лоро: ніщо нам так тяжко не дається, як справедливість. Врешті, знала це й раніше, тому й лютилася на тебе, сестро моєї печалі, на якого біса вона тобі здалася, та правда?! Та вселюдська, планетарна справедливість?! Тримайся своєї, власної, зручної, вигідної тобі і тим, хто довкола тебе. Тої, від якої хоч якась користь. А не тої, від якої один клопіт. І від тебе був один клопіт. Одні проблеми. Чужа серед своїх і чужих… Такою ти була. І такою мене зробила… Я ж то думаю, що нас єднало?! Авжеж, щось таки єднало нас, таких різних, таких… чужих серед своїх і чужих… Як валізи без ручки, напхані компроматом, — ані нести, ані лишити…
Ух, яке гарне порівняння! Якщо мені колись доведеться писати про Лору, я почну з цієї метафори…
Н-да, Лоро, на старість я стаю схожою на тебе молоду. Бач, запрагла справедливості, як в Петрівку льоду. Чому? Адже з колиски була впевнена: справедливість — вигадка лінивих невдах і озлоблених лінтюхів, які не здатні побудувати собі нормальне людське життя в умовах конкуренції. Тому й волають правди у Бога, і вимагають від влади гуманного розподілу соціальних благ, і затівають соціалістичні революції, і кров проливають! А в результаті? В результаті виходить ще більша несправедливість… Приклад — СРСР! Країна нерозвиненого соціалізму, незбудованого комунізму… Втраченого раю… Утопія, в якій втопилася безповоротно віковічна мрія людства про соціальну рівність! А чому? А тому, що класова нерівність — основна інтрига земного буття, «двигатель прогресса». Не було б її — людство досі ходило б у шкурах звіриних, або ще гірше — обросле мавп'ячою шерстю… А в конкретному випадку — яскравим підтвердженням цієї аксіоми є доля дівчинки з глухої провінції Саші Рибенко, якій класова нерівність допомогла стати «на рівні» і нарівні з могутніми світу цього…
Отак думала все життя і раптом — як затемнення чи, навпаки, просвітлення: не годна зрозуміти, як Бог може допускати таку несправедливість?! Раніше в мене хоч якісь були політичні симпатії-антипатії. Точніше, була злість на перелицьованих в демократи комуністів, «комутантів», як назвав їх, здається, Борис Олійник. Хотілося самій декого, прости Господи, за ногу — і на гіляку. А тепер мені вони, різнобокі-різноликі, — на одне лице. До всіх — одні претензії і одна любов. Буквально днями у теленовинах показували відкриття відбудованого давнього православного монастиря десь на Слобожанщині за участю одного із симпатичних мені очільників держави. Не згадую імені, бо він для мене вмер тої самої хвилини, коли настоятель відродженої святині, звертаючись до цього урядника, сказав:
— Прошу вас, дорогой… (чорте-бісе ім’ярек) у ваш монастырь! — і півчі разом із паствою радісно заспівали хвалу цьому… «святому», на совісті якого, як і його «братків», сотні бездарно загублених шахтарських життів, і мільярди доларів, украдених в народу з державної казни!
… От яка я сама сука натуральна по життю, а такого сучого сина втопила б в унітазі! Разом з утопією про справедливу владу! Бо є всьому — МЕЖА! Тим паче, коли це стосується БОГА! БО-ГА! Того Самого, Який вчить: немає любові до мене без любові до ближнього!
А я за цю людину — голосувала! Підтримувала навіть після того, як побачила ті жахітливі фотографії обгорілих на вугіль донецьких гірників… ті жертви уже бозна-якого за рахунком трагічного вибуху на шахті імені Засядька. Що то за бісів засядько засів у тій проклятій шахті і рве її на шматки разом з людьми уже стільки часу?! І всім — по цимбалах! Та й мені було байдуже, доки не прийшла та жінка… ніби теж з того світу…
О, Лоро! Цю майже містичну історію мушу розповісти. Прошу, не вдавай, ніби тебе нема. Ти тут. Чую по запаху бузку… Признайся, ваші привиди, або душі в тих райських кущах настоюють на квіткових пахощах, чи перетворюють на аромати? Коли так, то скажи там, що,
