Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Бо ці «витязі» на все здатні! Ой, бережімося, Лоро! Бо навряд чи благородство їх сюди пригнало чи світла пам'ять про тебе! Швидше, страх — «как бы чего не вышло» і люди не дізналися, як насправді УСЕ було і чому ця письменниця, набагато молодша від них, «корифеїв», так рано пішла зі світу? І чому забута? Така геніальна і — забута?! Ой, Лоро, я, здається, починаю «шурупати»! Точно: їх зібрала тут — кругова порука! Подивись-но, як вони тісно купчаться, як міцно тримаються один за одного, як ніжно підтримують один одного, такі ще живкі і верткі, такі невмирущі, як і пороки, які вони втілюють! Але, є, звичайно, є в них і чесноти, наприклад, почуття колективізму! О, вони, як ніхто, розуміють: вижити можна — тільки у зграї. Їхнє братерство скріплене кров’ю, правда, чужою. Їхня духовна єдність злютована душами, ними ж проданими і відправленими у позасвіття! Часи змінилися, та не змінилися їхні звичаї і звички. Вони й сьогодні «состоят на государственном… дарственном довольствии» і, як і колись, «при исполнении священного долга блюсти порядок» і найперше в рядах інтелігенції, розслабленої свободою і демократією: кого приструнити, кого заохотити, а кого — зацькувати! А пороху в їхніх порохівницях, в боях потертих, ще вистачить не на одне покоління, благо, що перевірені радянські методи й засоби безвідмовно діють і в наші благословенні дні!

Отака безсмертна мафія! Але й ми, вовчики-братчики, не пальцем роблені, і в бувальцях бували. Нас не залякаєш і руками голими не візьмеш. І навіть в «єжових рукавицях»…

Та все ж, аби цим привидам просраного комунізму не замандюрилось розпочати своє заплановане аутодафе з мене, в уяві зводжу між нами кордон з колючого дроту і пускаю по ньому люту ненависть такої напруги, що саму «дрож пронимає». Сигнал попередження моментально спрацьовує. Усі п'ятеро надуваються і вдають, що ми взагалі не знайомі. Та чорт з ними! Нам з Лорою сьогодні головне перемогти і… не вмерти!

Бадьорюся, а на душі мулько. Певно, «безсмертні» теж відчувають дискомфорт, бо соваються на своїх стільцях та крекчуть. Нарешті вмощуються, заспокоюються і вже сопуть з почуттям власної величі, гордовито, згори вниз поглядаючи на розбурхану святковою метушнею залу.

Я теж підводжу очі — зала вирує, як пучина морська! А з її глибин старою акулою, як писав один графоман, «зорить зірко згасла зірка» радянської журналістики Зоя Хавроненко. Ще один раритет… Господи, яка тоска! Одна відрада — Станіслав. Сидить навпроти у першому ряду, як завжди, шляхетний, поважний, впевнений. Підбадьорливо усміхається, мовляв, тримайся, все гаразд.

Авжеж, краще нікуди! Та все ж моральна підтримка чоловіка заспокоює, трохи, але заспокоює. Тепер можна й передихнути. Зібратися з думками. І чекати, що буде далі. І, звичайно, до всього бути готовою.

Переводжу погляд на стіл, застелений вишитою (а як же інакше!) скатеркою і… ось вона, переді мною, твоя книжка, Лоро! Голуба, як твій улюблений Свитязь, кохане твоє озеро…

А з його срібно-небесних глибин, як витязі в кольчугах, виростають могутні міднокорі сосни… Атож, сосни! Бо ж витязів-лицарів на наших теренах, як то кажуть, в день з вогнем… Навіть серед офіційних Героїв України.

Боже, Боже, і що за мужик пішов — одне потороччя: смерди, шептуни, стукачі, злодії та маніяки, поведені на боротьбі з жіноцтвом. І то на всіх рівнях! А особливо на наших політичних Олімпах і творчих Парнасах. Тут вже точно треба бути або «жінкою з косою» або дупою з цицьками… Третього не дано. Вибач, Лоро, що принижую твоє високе життєве кредо. Але це не я принижую, це життя наше базарне принижує. Бо не потрібні, Лоро, високі і трагічні ідеали там, де правує гендель, або по-науковому — ринкові відносини! Та менше з тим! Головне — є твоя книжка, Лоро! Ось вона, страдниця, переді мною… Нарешті!

І, забувши про все: велелюдну залу, президію, тривогу і підозру, беру книжку, розгортаю. Лора! Дивиться на мене усміхаючись із давнього, ще студентського фото… Таке в мене є, але Полятицькому до книги я його не пропонувала, точно знаю… Певно, Лора йому сама колись подарувала. Або ж дістав з архіву КДБ, чи то, пардон, СБУ… Н-да… Нічого не змінилось у нашому середньовічному королівстві… Ні мораль, ні склад священної інквізиції, ні завдання її: спаливши — канонізувати! І третього не дано! Вибач, Лоро, що знову утрирую твоє кредо, яке тебе, сестро моєї печалі, до речі, зі світу зігнало! От як собі хоч, так і думай!

Читаю коротку анотацію: «Цікава письменниця… репресований, а тому й не реалізований сповна, загублений, понівечений „системою“ талант»…

От змії, і тут «вкусили»! Ну, покидьки реалізовані!

І, забувши, що в даній ситуації головне — Лорина книжка і презентація, знову закипаю гнівом. Полятицький, як звір, шкурою чує небезпеку, завбачливо відсувається! Та сиди каменем, плебею, здався ти мені! Я тут іншим зайнята… Тож читаю далі: «Упорядник О. Рибенко-Ясінська»… Що-що?!! Не зрозуміла жарту… Чи ввижається? Ні! Чорним по білому: «Упорядник О. Рибенко-Ясінська»… Себто я — упорядник Лориного вибраного?! От хитросракі! Як ловко купили?! А заодно й рота закрили! Ну, тепер всім ясно, що я з ними заодно… була і є.

Н-да… краще не придумаєш!.. «Передмова»… Аж дві? Ні, навіть три! Безпрецедентний випадок в історії української літератури! «І аз воздам… за гріхи тяжкії». Під першою передмовою, звісно, — прізвище Януса Многоликого, під другою, звичайно ж, — академіка Лучезара Гундосого. Під третьою, авжеж, «душка» Краснобай підписався… Н-да! «Свята» трійця нечистивців! Полятицький же задовільнився скромною роллю редактора цього грандіозного літературного проекту. Пре-кра-сно… Виходить отака собі «шайка-лєйка», яку хоч уже веди під конвоєм на суд або без суду і слідства відправляй на лісоповал у Сибір! Але поки що не «врубуюсь», для чого весь цей представницький балаган? Тому гортаю далі. А ось і зміст… Пробігаю очима: перша частина — оповідання, друга — роман… «Криваві заграви»! І тільки тепер до мене доходить… Ссссволоч… яка сволота! Цей покидьок під однією обкладинкою і Лориним прізвищем видав і… і мій, так! мій роман «Криваві заграви»!

Краєм ока бачу, що Полятицький теж скоса стежить за моєю реакцією. Стережеться, щоб не вбила, падло! А хочеться, Боже, як мені хочеться вчепитися кігтями у цю тлусту, безбарвну,