Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
На жаль, неформальну сповідь доведеться відкласти на невизначений час, бо Станіслав, навряд чи буде шукати по далеких селах невідомого попа для очищення моєї грішної душі. І я знаю чому: він, як і я, боїться… Боїться, що зайвого наговорю… А я багато знаю зайвого, як на цей непевний час.
ГРА В ПІДКИДНОГОПрокидаюся — наді мною нахилилися такі рідні, добрі, чисті очі. Чую ніжний янгольський голосок:
— Бусю, що з тобою?
— Я спала…
— Але чому на підлозі… посеред кімнати? Ти, що, впала? Тобі стало погано? — рідні очі стривожені, янгольський голосочок тремтить від хвилювання… Сашуня. Єдина моя внучечка. Але, дивлячись на яснооку лагідну білявку, нікому це в голову не прийде! Іноді це мене обурює. Особливо, її спосіб життя. Замість того, щоб піти в політику, стати за сприяння впливового поки що діда і його ще впливовіших товаришів депутатом, банкіром, дизайнером, як це нині роблять внуки усіх «колишніх», Саша вискочила заміж за тренера з кінного спорту і тепер живе з ним за містом на іподромі, у комірчині для збруї, чистить «авгієві конюшні» і розносить своїм чистокровним породистим конячим аристократам сіно… Чи що там вони жують, ці арабські скакуни?!
— Бусю, я щаслива, — муркоче кішечкою коло свого конюха оте колись дике тигреня, що подавало мені та-кі надії!
Із сина теж — мало толку. Повернувшись несподівано із Штатів, не вписався у це шалене, розшарпане життя. Станіслав прилаштував на фірму до когось із колишніх, але що Віталій там робить, мені важко второпати.
— Бусю, ти чого мовчиш?! — лякається Саша, що мене знову звалив удар.
— Думаю… Думаю, чи доживу до правнуків.
— А-а… Тоді все о’кей! Доживеш, я тобі обіцяю, але тільки через двадцять років, бо я хочу, щоб ти жила довго-довго!
Сашуня обіймає мене, допомагає піднятися, турботливо укладає на дивані, серед подушок і густо списаних аркушів.
— Бусю, це буде новий роман? — питає Саша. — Про що, якщо не секрет?
— Про життя. Гола правда про наше життя…
— Цікаво. А я там буду? Серед героїв?..
Та я не встигаю відповісти — дзвонить телефон. Переконавшись, що зі мною все гаразд, Сашуня ніжно цілую мене в щоку і жене галопом, як молода лошичка, до свого конюха. Яке щастя, що ця дитина не вдалася у свою бабу! О, Олександро, дякуй Богові… Дякуй, що твоїй онуці так мало треба для щастя…
Телефон дзвонить різко і впевнено. Значить, хтось чужий і солідний.
«Що ти вигадуєш, телефон дзвонить завжди однаково», — сердиться зазвичай, Станіслав. «Якби ти сидів прикутий до телефону двадцять років, ти б навчився розрізняти його дзвінки», — зазвичай відповідаю.
І що ж?! Як завжди, я вгадала. Незнайомий жіночий голос представляється редактором видавництва «Скарби», чи то видання «Карби» і просить завітати на презентацію.
— З якої нагоди? — цікавлюсь.
— З нагоди виходу у світ книги вашої е-е-е подруги е-е, вибачте, забула її прізвище, кхм-кмх, — у слухавці чується знічене покашлювання.
— Яка презентація і якої ще подруги? — нічого не можу второпати, але колючий морозець злегка хапає за плечі.
— А ви що — не знаєте? — дивується голос, і, певно, прикривши долонею слухавку, з кимсь радиться. Далі каже:
— Прошу вибачення, сталося непорозуміння. Та дівчина, котра мала вас запросити, Евеліна, захворіла. Тому це роблю я. Отже, запрошуємо вас на презентацію книги Лариси Орленко «Витязі Свитязя», яка відбудеться сьогодні о 16 годині в актовій залі видавничого холдингу «Скарби». Там і поговоримо. Сподіваюсь, ви прийдете?
І тільки тепер до мене доходить зміст її слів! «Витязі Свитязя»… Невже Полятицький ВИДАВ Лорину книжку?! Ту саму, яку «розсипали» колись за його доносом, і дублікат рукопису якої я йому занесла, щоб написав передмову?!! Так блискавично?! Якщо це справді так, то я ще в такій дурній ситуації не була… Таке враження, ніби грала в підкидного, і зосталася в дурнях. Із власної волі! А власна воля, як відомо, гірше неволі… Отож не знаю навіть, як реагувати: сердитись, що видав, не порадившись зі мною, чи тішитися, що тепер мені не треба буде принаймні шукати гроші? Мабуть, останнє — тішитися: баба — з воза, коням — легше!..
— Так ви прийдете? — нетерпляче перепитує редакторка.
— Так, звичайно! Обов’язково!
Так, тепер я прийду обов’язково, мені цікаво, який ще такий жарт придумав для мене цей смерд Полятицький?!
— Лоро! Ти чуєш? — кричу в позасвіття. — Ти чуєш, що витворив із нами твій коханий стукач?! Видав твою книжку! Невже, щоб спокутувати вину перед тобою? Цікаво! Справді, мені вже цікаво… Хоча — душа неспокійна… Ой, не спокійна! Бо знаю, знаю цього чоловічка… Але, якщо він затіяв зі мною гру в дурня, то хай начувається! Мені вже нічого втрачати! Ти чуєш, Лоро?!
Та Лора не обзивається. Або не чує, або не хоче чути, або їй просто «паралельно» у її паралельних засвітах до наших земних перпендикулярно-перманентних проблем! А мені ніколи виясняти, бо вже… Хай тобі грець! Дванадцята година дня! А мені ще треба встигнути причесатися, прибратися, дзвонити у фонд, домовлятися із Станіславом, щоб підвіз машиною…
Як я метушилась?! Мов у лихоманці! Завернула з дороги Сашуню, викликала Дору. А доки вони добиралися до мене, з’явилася Лора. Сіла на підвіконні, спитала жартівливо:
— Ну, що, сестро, — пограємо у пінг-понг, як пише Ліна Костенко?
— Ти все чула?!
— Того й прийшла…
— І що порадиш мені робити у цій ситуації?
— Звичайно, йти! Цікаво… що він задумав?
— Повір, нічого цікавого! Просто цей сучий син хоче мені відомстити за те, що я все знаю про нього! Він думав, що я здохла. А коли почув, що я не тільки не здохла,
