Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Сашуня недавно повернулася з Польщі, куди їздила зі своїм конюхом вивчати досвід розведення скакунів, каже: там такого будівництва маєтків нема. Може, тому, що Польща — вже Європа? Зате в нас, в Азії, таке є. Особливо, в нашій Кончі-Заспі. Поряд з тими палацами наша дача, на яку мені так заздрили і очі колола навіть Лора, здається хижою дядька Тома.
Згадка про Лору несподівано дратує мене. Мабуть, я втомилася від її візитів. Або ж навпаки, злюся, що вже котрий день не з’являється? Мені не вгодиш, як жаліється Станіслав.
Та все-таки, де Лора? Де нині блудить ця Бумбарашка? І раптом серце стискає правдива печаль і жалість: за що ж вона так гірко карається, душа неприкаяна?..
ДУША НЕВІДСПІВАНА…Ох, Лоро, Лоро, і таки так — ніким не відспівана. Ні попом, ні друзями-поетами… Забули, всі забули… за суєтою-мамоною забули… Залишили між небом і землею… От вона й мучиться, і метається, берега не годна знайти. О, Олександро! Бездуша Олександро, а ти злишся, що заважає тобі… Сама ж винна! Могла б хоч свічку у церкві поставити за її душу, невинно убієнну… Боже-Боже, що ж я за людина така?
І раптом, сама не відаючи для чого, притьмом кидаюся за Катею, що вже береться за клямку дверей. Намагаючись приховати тривогу, що раптом охопила мене, вдавано байдуже кажу:
— Катю, зачекай. Давно хотіла тебе спитати: ти нічого не помічала дивного у нашій квартирі?
— Нє, а що? — лякається Катя.
— Та останнім часом, ніби щось в ній завелося… якась барабашка. Здається часом, ніби хтось ходить, брязкотить посудом на кухні, розмовляє… Щоб це могло бути і як з цим боротися? — хитрую. — Чи то мені вже мерещиться?..
Катя лякається ще дужче, дрібно хреститься і каже:
— Я не знаю, але чула, що таке буває, коли до хати прибивається чиясь неупокоєна душа, яка або померла не свою смертю, або її не відспівали в церкві, або гріб не запечатали… Тоді вона приходить або до рідних, або до свого кривдника, і доти мучить, доки по ній панахиду в церкві не відправлять або хату не висвятять… Або доки когось із собою не забере на той світ… І таке буває… Але це я не про вас, бо кого ви могли скривдити?
— Катю! Ти про що?! Про яку душу?! — й собі лякаюся, чи, бува, не здогадується Катя про Лору?
— Ні про яку… Свят-свят… Я просто часом чую, як ви з кимсь говорите… То тихо-мирно, а то сердито, наче сваритесь, і так голосно, що аж на кухню чути. Ну, думаю, люди… вашого… нашого віку часто говорять самі з собою, але ви ще й кидаєтесь… наче у когось і то всім, що під руку попаде. Видать, та душа вам дозоляє…
— Та ні! — серджуся. — Просто — чую, ніби щось нипає. Думаю, може, миша? А може, мені причуватися стало через те, що сиджу цілими днями вдома?
— І таке може бути… Але зараз багато людей жаліються на… таке. І по телевізору привидів показують. Ви ж бачите! Колись не вірили ні в що, то й не бачили, а тепер повірили, то й увиджається всіляке… Тому, кажуть, коли таке заводиться, треба попа кликати або самому покропити хату свяченою водою. А у вас нема… святої води?
— Катю, та звідки?!
— Ну да… понімаю… То може я принесу? З Лаври або Володимирського собору? Там черниці наливають усім, хто хоче… А чо’ ви усміхаєтесь? Не вірите.
— Ні, вірю. Просто фраза: «наливають усім, хто хоче» — нагадує мені зовсім інші… завєдєнія…
— Таке скажете! — хреститься Катя. — Вони справді усім наливають свяченої води… Тільки треба прийти із свою посудою. Якщо ви не проти, то я принесу. Я щонеділі у Володимирський на Службу Божу їздю…
— Принеси. І зроби все, як знаєш, — згоджуюся ніби відчепно, а в самої, відчуваю, морозець по шкірі: «Так он воно що: душа неупокоєна, невідспівана, скривджена… До кривдника мучити приходить. І не заспокоїться, доки із собою не забере?!»
— Тоді я й службу замовлю за упокій душі… Сороковуст… якщо скажете, як звати… — лепече Катя, мабуть, відчуваючи моє «замішання», або ж… остерігаючись мого «помішання».
— Лариса… звати… Лариса. Роби Катю, як знаєш…
— Ну тоді я побігла.
— Біжи…
Катя біжить, а я знову зостаюся на самоті зі своїми думками. Справді, не завадило б висвятити квартиру. Стільки тут накопичилося всього: і доброго, і злого… Скільки у цих стінах думок надумувалось і «ділов» задумувалось, та й долечка не одна вирішувалась і вирішувалась по-всілякому… Що поробиш, таке життя… А скільки пристрастей спалахнуло і згоріло чуттів! Коли подумати — на попелищі сиджу, на цвинтарі… Не дивно, що небіжчики в гості занадились.
Н-да, Катя права, але, здається мені, щоб висвятити ці Авгієві конюшні, замало Йордану і Священного Синоду! А може, мені самій скупатися в йорданській воді? Піти на Дніпро на Водохреще і скочити в ополонку разом з новим Президентом. Просто в шубі… Дасть Бог, попустить і я, нарешті, зможу висповідатись… якщо не перед попом, то перед чистим аркушем паперу. О! Це однаково, що почати заново життя! Себе почати… Така сповідь — набагато мужніша, бо — привселюдна, а люди… На жаль, Олександро, люди не такі милосердні, як Бог… Певно, тому так лякає біла непорочність чистого паперу… Як чорна безодня. Але, якщо ти самотужки хочеш вийти чистою з цієї каламутної калабані життя, Жінко, то маєш ступити крок, байдуже, який слід залишиться: слово на білих снігах паперу чи крик над чорним проваллям. Отож — вперед, о, Олександро!
А там, дивись, з першими сутінками і Лора прийде…
