Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Тоді відмовся…
— Відмовся?! О ні! Я його помучу так, як ти мучиш мене! Але спершу використаю, як він тебе використав!
— Я думав, ти розмовляєш по телефону… — не помітила, як у хату зайшов Станіслав.
— Ні, я граю в пінг-понг чи то пак в підкидного, — похмуро жартую. І Станіслав, збагнувши, що я в поганому гуморі, зачиняється в кабінеті. За годину, дочекавшись, коли Дора із Сашунею приведуть мене до божеського вигляду, виходить, допомагає взути туфлі, одягнути плащ, і всі троє виводять мене, як королеву, з хати. На вулиці Дора із Сашунею прощаються, а ми із Станіславом ідемо до машини. Але, що це? Я не бачу машини! Ще цього бракувало! Що за день?! Мало мені презентації з тим Полятицьким, так ще й… на тобі!..
— Вкрали?! Я так і знала, що колись вкрадуть! Викликай таксі, потім розберемось! Я мушу їхати! — нервую, готова розридатися. Не розумію тільки, чому Станіслав замість того, щоб стривожитись, викликати таксі, спокійно розблоковує «пікалкою» чужу круту іномарку, точнісінько таку, якими їздить попри наші вікна національна «еліта»? Здурів старий чи що?! Але Станіслав спокійнісінько відчиняє дверцята, підсаджує мене в салон, а сам за кермо сідає… Мовчки. А мені аж подих перехоплює! Ого! Нічого собі машинка! Супер! Куди тій «чайці» із нашого цеківського щасливого минулого! Оце то сюрприз! Купив?! Подарували? Службова? Стільки запитань, але мовчу, відчуваючи інтуїтивно, що не час для подібних запитань… Та й приблизно здогадуюсь, звідки шикарне авто… Але не це головне. Головне те, що ми знову — «на коні»! Ще й на такому гоноровому — вороному, елітному, з царських конюшень! А коли так, то що ж, начувайтеся, вовчики-братчики, лисички-сестрички і прочії шаккккали!!! На цьому рисакові вам мене вже точно не дістати!..
От що значить — соціальна нерівність!.. Варто людині пересісти з драндулета старого в дорогу іномарку, як все, все міняється: світ, принципи, правила і поняття про справедливість, свободу і демократію! Починаєш розуміти, що є: свобода від грошей і свобода — за гроші. І важко розібратися, що краще і де справедливість?..
По дорозі викладаю чоловікові усе, як є: від Полятицького можна чекати чого завгодно, навіть провокації. Так, нарешті я розкусила його: він не просто стукач «по життю» — він провокатор «по суті»! Тому треба бути готовим до най… неприємнішого…
— Тільки не лізь в пузир, — попереджає Станіслав. — Роби вигляд, ніби ти усе знала наперед, а тому приїхала.
— Але й ти мене підстраховуй, — кажу, насолоджуючись новим, точніше колишнім тембром свого голосу, впевненим спокійним тоном.
— Та вже ж… підстрахую, — хмикає Станіслав, теж, певно, відчувши переміни в моєму настрої.
АУТОДАФЕА ось і знайомий під’їзд, і заздрісні погляди перехожих, і двері до «Карбів-Скарбів», а за ними — зала, повна людей. Чимось вона мені нагадує іншу залу, ту, що в Будинку кіно… майже сорокалітньої давності… Пригадуєш, Лоро, презентацію мого фільму? МОЮ презентацію?! Ти тоді ще жива була… І ледь не зіпсувала мені свято. Але я тобі прощаю, тим більше в такий день великий — ДЕНЬ ТВОЄЇ ПРЕЗЕНТАЦІЇ! Не тільки прощаю — я рада, що нарешті восторжествувала справедливість: тебе згадали і от — вшановують!.. Боже, скільки людей! І всі вони прийшли ради тебе, Лоро! Поглянь, який транспарант над сценою: «Ласкаво просимо на презентацію книги Лариси Орленко „Витязі Свитязя“ та роману „Криваві заграви“!»
Стоп! Що-що?! Роману «Крававі заграви»?! Я чогось не зрозуміла, чи мені ввижається? Ні! Чорним по білому: «Криваві заграви». Не може такого бути! Станіславе, назад! Мені погано, негайно назад! Цей сучий потрух Полятицький, він таки щось затіяв! Він таки щось затіяв… Гад підколодний!..
Хочу крикнути, але слова колом застряли в горлі, а тут іще двоє дебелих мужиків, помітивши нас із Станіславом, у мент відривають мене від нього і ведуть, майже несуть попідруки на сцену і садять за стіл президії під цим жахливим транспарантом! Та це ще не все! А чорт! Біля мене справа всідається червоний від пихи і прихованого злорадства Полятицький, а зліва — нерозлийвода — Янус Многоликий і «душка Краснобай», котрі невідомо звідки з’явилися на мою бідну голову! Та це ще не всі герої! Із зали на сцену дереться академік шарової академії патріотознавства Лучезар Гундосий на пару з моїм колишнім завкафедри історії КПРС, нині ярим борцем проти комунізму Пшиком-Троянським…
Справжній парад недодохлих динозаврів, і я серед них квіткою — черепаха Тортила… До повного комплекту бракує тільки Хаврони… А от і вона! «При полном параде»: на голові — оранжева «треуголка» часів Петра Першого, на крутих раменах — пончо роботи індіанців з берегів озера Тітікака, а на шиї… гуцульський гердан! Махає мені рукою, як це роблять перед телакамерами голлівудські «зірки» на кінофестивалях, але на сцену не лізе — стільця нема, а сідає позаду Станіслава, готова хоч уже поділитися спогадами про незабутню подругу.
Лоро, Лоро, мабуть, зараз, дивлячись на нас зі свого позасвіття, ти вперше радієш, що вмерла молодою! Цілком згодна з тобою: старість, не освячена благородством, не осяяна чеснотами — жахлива річ! Як і образ патріарха з тавром іуди на лобі… Мабуть, точнісінько так думають і кілька десятків студентів та аспірантів, яких пригнали поперед себе наші професори-академіки: обличчя — напружені, в очах — переляк, ніби потрапили в парк юрського періоду! Напевно, з жахом думають: звідки вони повиповзали, ці ходячі рудименти минулої епохи, ними звеличеної і ними ж проклятої? Старша ж публіка, навпаки, приємно вражена, що «класики» не тільки живі, а й бадьорі, рожевощокі, «наче цицьку ссуть»…
Я ж іншим перейнята: не можу второпати, з якої такої радості позлазились на сцену, на якій сьогодні має панувати і величатися тільки Лора, її люті вороги?! Чи, може, у них таке спецзавдання: перетворити твій, Лоро, п'єдестал — на Голгорфу для нас обох?! Ой, стережімося, Лоро!
