У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
А в Карпа, як доошатив хату та будівлі, по сінокосові й жнивах, після віддачі податку збіжжям і грошима з’явилися нові плани: хоч трохи одягти сім’ю, доробити і скласти нарешті тарантас-бричку для лошаків, які стараннями Тодося й Петрика повиганялися, вилискуючи, не знаючи, куди подіти молоду силу, наповнюючи втіхою й радістю господаря. І Змій, і Вихор, коли їх випускали у двір, настовбурчивши гриви і крутячи головами в забаві, носилися, як неприкаяні, кидали груддям, рвучи землю, і змушували Карпа спішити з бричкою та начинням.
Проте в копицях стояло вівсиння та ячміння, чекаючи черги, і він позичив січкарню аж у Стецівці та привіз її в обійстя. Мастив її, ладнав, ремонтував, а потім кудись подався, не сказавши Тодосеві й Петрикові. Не насікли хлопці багато, бо й колесо заїдало, і ніж був такий тупий, що не різав, а більше перебивав стебла, і стійкості не було на ніжках, аж січкарня валилася. Та клацнула щиколда хвіртки, і у двір вступив спершу циган Михайло з важилезним кошиком інструментів в одній руці і штабами в другій, а вслід йому - батько Карпо з двома самокатними обідками-шинами на плечах і якимось металевим пруттям у руках.
Прихід цигана навіть Петруся зацікавив, бо той басовито гримав на батька, поки той морочно палив горно, злобиво викидав із черіньки погані вуглини, сердито спльовуючи, осуджував батькову незграбність при нагнітанні міха. Хлопці розуміли, що циган вередує, але ж він – відомий у місті коваль.
- Не вмієш, то порадься з людьми тямущими та подивися в них! – кидав на Карпа білками очей Михайло і, вихопивши кліщами з вогню прута та вишкіривши білі зуби, гнув його на наковальні. – Не вмієш навіть молотком під команду бити, - постукував циган по наковальні. – Казав, будемо кувати в мене, так тебе нечистий сюди припнув! А чим тут і до чого тут кувати?! – зневажав він господаря.
„От би заїхав циган батькові по зашийку, от би надоумив його Бог, - думав про себе Петрик. – Отакий сухий, а певне, здоровший від батька, коли той його боїться. Хай-но ми повиростаємо!.. Треба тільки їсти більше, як мати кажуть... Е-е-е, що наперед загадувати!” – зітхнув.
Карпо бігав до січкарні щось міряти, і хлопці врешті второпали, що коваль прийшов робити їм нову січкарню, а принесене і назбиране в кузеньці залізо було для неї матеріалом. Здивувала їх поведінка цигана, коли він, вилаявшись по-своєму, вискочив до тічка вслід за батьком, який взявся заміряти деталі. Штовхнувши його в плече, циган схопив чорними руками всю січкарню в оберемок і, риючи землю ніжками, потяг її до кузеньки.
- Нема в голові і не каєшся! – тикав він пальцем собі в скроню, коли вже дотягнув до місця, зизом глянувши на батька.
- Дарма ти, Михаю, гримаєш на мене, - примирливо заспокоював коваля Карпо, і хлопців те тішило: хай і батько взнають, як то буває, коли на людину гримати та ще й бити нізащо.
Та поволі циган вгамувався, Тодося батько поставив до міха, і задзеленькали та загупали злагоджено молоти, аж у вухах залящало. Незабаром у циганових чорних, як сажа, корчастих руках прутики й штаби перетворилися на хрестовини, а потім – в розпорини двох колісних шин із ручками на ободах, які Михай викидав, наче якийсь непотріб, у відкриті двері надвір, коли вони ще шипіли, не охоловши. Не лише кузенька, подвір’я й хата дзвеніли на всю вулицю, горно горіло й бризкало снопиками іскор, що супроводжували витвори, поки ті витончувались і вигострювались, стаючи дірчастими ножами до січкарні і закаляючись на сталь у шаплику з водою.
Михай по кілька разів підкалював їх, опускаючи у шкварчливу воду, поки таки не домігся, чого хотів. Вдоволений, він ще довго бив молотком у наковальню, а йому в такт гупав по цурпалках заліза Карпо, скидаючи час від часу на купку всілякі обворонені загвіздки, болти, замки, хомутки й кільця. Врешті дзенькіт у кузеньці обірвався, а циган і Карпо, полишивши в безладді все наклепане й наковане, пішли до полуднувати, лишивши Тодося й Петрика під кузнею.
В другодень, як Петрусь вернувся зі школи з піснею на устах, бо на останньому уроці були співи, на тічку стояла нова-новісінька, як намальована, січкарня, а обік неї височіла гостроверхою гіркою дрібно нарізана січка. Крутив машинерію Тодось, а батько подавав впереміш яшничиння й вівсиння. Кинувши торбу із книжками, хлопець наспіх перекусив шматком хліба, политим запашною олією, і пішов з матір’ю січкарям на допомогу. Тепер мати з Тодосем крутили колесини, а Петрик складав жмути-снопики і подавав їх батькові.
Січкарня не спинялася, копиці меншали, а гірка січки ширшала. Врешті вівсиння закінчилось, тоді всією родиною, підключивши й дівчат, перенесли з берега Тясмину осоку, яку Домашка з Петриком подавали батькові мішанкою із яшничинням. Як почало темніти, тік був уже геть заповнений дрібною добротною січкою.
Поки батько, мати й Тодось порали худобу, Петрик, Домашка і Ярися, запаливши лампу, у другій хаті за столом виконували домашні завдання, а Лідуня у валькірчику присипляла Степанка. Хворий Гриць, кутаючись, мовчки сидів у кріслі під вікном, ледь не плачучи, бо хвороба не минала, незважаючи на борсуковий смалець і риб’ячий жир, які він, аж векаючи, вживав через силу.
- Тато в нас незвичайні, - звертався він до присутніх учнів, - коли вміють і січкарню зробити, і млина побудувати, і годинника відремонтувати, і чоботи та кожушки пошити, і бричку-ресорку спорудити, і шлеї, хомути, вуздечки й віжки зробити й прикрасити, як ні в кого.
- Ти ще не сказав за шафи, столи, крісла й стільці з точеними ніжками, - невдоволений похвалою батька, докинув хворому Петрик, ще й досі відчуваючи гаряче вухо, за яке його із усієї сили крутнув батько, коли він подав йому не
