Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Того дня, коли Фріско продав свою ділянку англійському синдикатові, у їдальні місіс Гауг під повіткою за обідом лилося шампанське. Саллі теж змушена була випити вина з чоловіками, які покроплювали Фріскову удачу. Потім вони подалися в трактир Мак-Суїні, де гуляли до ранку, і Фріско частував усіх підряд, як і належало в подібних випадках.

Наступного дня Фріско тільки й знав, що хвалився своїми планами: мовляв, він поїде у кругосвітню подорож, житиме, як лорд, у Лондоні, в Парижі, в Нью-Йорку. Проте з від’їздом він, очевидно, не поспішав. Минуло не менше тижня, а він усе ще тинявся біля свого намету та кожного вечора частував своїх друзів у трактирах.

— Чекаю, поки прийде торговий парусник, — сказав він Саллі, — а це буде аж десь під кінець місяця. Два роки пропрацював я на борту «Лох Кетрін» і все клявся собі, що рано чи пізно настане день, коли я займу найкращу каюту на кораблі. Слово честі, було на що подивитись, коли це суденце мчало по гребенях хвиль під усіма парусами! Ви ніколи не бачили такої краси, мем. Шум моря, запах моря — ось за чим я нудьгую в цій клятій пустелі, де мені довелося пронидіти стільки років!

— Вам нема чого скаржитись. Кінець кінцем ця пустеля була до вас досить ласкава, — нагадала йому Саллі.

— Що правда, то правда, — весело погодився Фріско. — Почуваю себе так, ніби можу купити весь світ і нітрохи від цього не збіднію. Може, краще було б гайнути до Англії поштовим пароплавом у каюті першого класу. Але в голові чогось засів цей парусник, закортіло відчути себе на ньому хазяїном, помилуватись, як ширяють довкола тебе альбатроси, сильні й упевнені в собі… таким, на мою думку, повинен бути справжній мужчина.

— Ваша правда, — пробелькотіла Саллі. Вона заздрила йому, що він поїде в таку цікаву довгу подорож на кораблі. — На вас чекає чудова подорож, містер Мерфі.

Фріско заговорив про місця, в яких він збирається побувати: Лондон, Париж, Швейцарські Альпи, Монте-Карло, Рим. Можливо, в Лондоні або в Парижі він трохи затримається. Нехай би місіс Гауг розповіла йому все, що вона знає про ці міста. Та для Саллі це були тільки назви, туманні географічні поняття, про які вона чула в розмовах Морріса й Марі Робійяр.

— Я — жителька пустелі, — різко відповіла вона, роздратована тим, що Фріско вихваляється перед нею своїм багатством, — не знаю я нічого про Лондони та Парижі.

Жителями пустелі називали себе на приїсках вихідці з Західної Австралії. Фріско це добре знав і тільки чекав того, щоб у Саллинім голосі прозвучало роздратування, — заради ж бо цього він і малював перед нею рожеві картини свого майбутнього життя.

— Їдьмо зі мною, — сказав він, — і ви не пошкодуєте. Ви матимете все, чого забажаєте, і, хай йому чорт, ви самі знаєте, що я ніколи вас не скривджу.

Саллі остовпіла, їй навіть на думку не спадало, що Фріско може таке запропонувати. Але Фріскові очі не залишали ніяких сумнівів; вони настійливо кликали її. їй хотілося сховатися від них, розвіяти чари, якими вони її огортали, В своїй розгубленості та замішанні Саллі раптом відчула, як оте ганебне почуття до Фріско, що дрімало десь у глибині її істоти, по-зрадницьки рветься назовні.

Затинаючись, вона пробелькотіла:

— Як ви смієте, містер Мерфі! Як ви смієте таке мені говорити!

— Я смію все, все, щоб домогтися вас, Саллі, — уперто сказав Фріско. — Господи, та я ж кохаю вас до нестями! На біса мені всі оті гроші, коли я не можу мати вас, коли ми не можемо бути разом навіки. Я покохав вас з першого погляду Ви знаєте це. І ви знаєте також, що я подобаюсь вам, — ви тільки не хочете признатися. Ви весь час боретесь зі мною, хочете триматися за Морріса, наперекір усьому. Ви боїтесь мене, боїтеся того, що вже між нами є.

— Так…— Саллі здавалося, ніби він вирвав у неї це зізнання проти її волі. — Але це не означає…

Фріско стиснув її в обіймах, перш ніж вона встигла договорити. Вуста їхні злилися, і Саллі здалося, ніби червона заграва, що палахкотіла за темними купами дерев, гарячим вогнем обпалила їх обох. Коли Саллі звільнилася з Фріскових обіймів, вона жахнулась від думки, що так легковажно піддалась’йому.

— Ні, ні! — закричала вона, коли Фріско знову пригорнув її до себе. — Ви не розумієте. Я люблю Морріса. Я ніколи не покину його.

Вона пручалась, відчуваючи, що ненавидить і Фріско, й себе, і всю його владу над нею, яка доводить її до такого безрозсудства.

— Не будьте дурненькою, Саллі, — умовляв її Фріско. — Моррі ніколи не любив вас так, як я. Знаю, я погань. Та я й не намагався здаватися чимсь іншим. Але Морріс гірший. Я б нізащо в світі не покинув вас заради золота саму в таборі чорношкірих, коли ви були на волосину від смерті. Навіщо вам гибіти тут, працювати, мов каторжній, у спеку, в пилюці, коли ви можете поїхати зі мною і жити, як принцеса?! Їй-богу, ми були б щасливі. Нам завжди було б так, як хвилину тому. Ми з вами з одного тіста. Вміємо боротися за життя, ніколи не вішаємо носа. Ось чому мене завжди тягло до вас, а ви завжди тікали від мене. Звісно, я вам не пара: ви така страшенно мила й порядна жіночка, а я всього лише гульвіса-старатель, якому раптом привалило багатство. Але так буде не завжди. Клянусь вам, Саллі, ви пишатиметесь мною. Я не кину цих грошей на вітер. У парі ми зробимо з нашого життя казку.

Саллі слухала Фріско, і її охопило бажання кинути все і йти з ним хоч на край світу. Та Фріско, мабуть, дещо переоцінював її, а тому й не збагнув цього, думала вона потім. Певне, він не вірив, що ця «страшенно мила й порядна жіночка» може так легко скоритись йому.

Він пропустив момент, дав їй змогу відповісти, і навіть у цю хвилину слабості Саллі відчула, що десь у глибині її свідомості, немов якесь табу, викарбувано слово «ні». Що то було? Гордість