Завоювання Плассана - Еміль Золя

Голос у неї урвався, вона впала навколішки. Він спинив її рухом руки.

— І ось, — закричала вона, — тепер я страждаю, мені потрібна ваша допомога… Вислухайте мене, отче мій! Не кидайте мене. Ви не можете отак залишити мене… Я вам кажу, бог більше не чує мене. Я його вже не почуваю… Будьте милосердні, благаю вас. Порадьте мені, поведіть мене до божественної благодаті, першу радість якої ви мені відкрили; навчіть мене, що мені робити, щоб зцілитися, щоб іти далі вперед в любові до бога.

— Треба молитись, — урочисто промовив він.

— Я молилась, молилась цілими годинами, стиснувши голову руками, я жадала розчинитися в кожному слові молитви, але не дістала полегкості, я не відчула бога.

— Треба молитись, ще молитись, молитися завжди, молитися, аж поки бог почує і зглянеться на вас.

Вона подивилась на нього з невимовною тугою.

— То, виходить, нічого нема, крім молитви? Ви нічого не можете для мене зробити?

— Ні, нічого, — суворо відповів він.

В пориві розпачу, задихаючись від гніву, вона підвела тремтячі руки. Але стрималась і повела далі:

— Ваше небо замкнене. Ви мене підвели до нього, щоб я стукнулась об цю стіну… Яка я була спокійна, ви пригадуєте, коли ви приїхали, я жила в своєму куточку, без будь-яких інтересів, без бажань. Це ви збудили мене словами, які примусили забитись моє серце. Це ви змусили мене пережити другу молодість… Ах, ви не знаєте, яку насолоду давали ви мені напочатку! До самої глибини мого єства йшло солодке тепло. Я чула своє серце. У мене народилася безмежна надія. В сорок років це мені здавалося часом смішним, але я була така щаслива, що всміхалася й прощала собі це… Але тепер я хочу дістати решту обіцяного щастя. Не може бути, щоб це було все. Є щось інше, правда ж? Зрозумійте ж, що я втомилася від цього невгасимого бажання, воно мене спалило, від нього я знемагаю. А мені треба поспішати тепер, коли я втратила здоров’я, я не хочу бути ошуканою… Є щось інше, скажіть мені, що воно є.

Абат Фожа стояв байдужий, чекаючи, поки виллється цей потік палких слів.

— Немає нічого, немає нічого! — з обуренням провадила вона. — Значить, ви мене обманули… Ви обіцяли мені небо, там, внизу на терасі, в ті зоряні вечори. І я прийняла цей дар. Я продалася, я віддалась, я дійшла до божевілля від тої ніжної насолоди молитви… Тепер договір зламано, я хочу повернутися в свій куточок і знову почати колишнє спокійне життя. Я всіх викину за двері, я зроблю лад у будинку, лагодитиму білизну на своєму звичайному місці на терасі. Так, я любила лагодити білизну… Шиття ніколи не втомлювало мене… І я хочу, щоб Дезіре сиділа поруч мене, на своєму маленькому ослінчику; вона сміялася, робила ляльки, моя бідолашна дитинка…

Вона заридала.

— Я хочу, щоб мої діти були зі мною. Вони мене охороняли. Коли їх не стало, я втратила розум, почала погано жити… Навіщо ви їх у мене забрали?.. Вони пішли геть одне за одним, і домівка стала мені чужою. У мене вже не лежало до неї серце. Я рада була на цілий день піти з дому, а коли верталась увечері, мені здавалося, що я приходжу до незнайомих людей. Навіть меблі мені були наче ворожі й холодні. Я зненавиділа домівку… Але я поїду і привезу моїх бідолашних діток. Все, все зміниться тут, коли вони приїдуть… Ах! Якби я могла знову заснути своїм спокійним сном!

Вона хвилювалася дедалі більше. Священик спробував заспокоїти її тим способом, який раніше часто йому вдавався.

— Послухайте, будьте розсудливі, заспокойтеся, люба пані, — сказав він, намагаючись взяти її руки і стиснути їх у своїх.

— Не займайте мене! — крикнула вона, відступаючи. — Я не хочу… Коли ви тримаєте мої руки, я роблюся кволою, як дитина. Тепло ваших рук робить мене безвільною. І тоді завтра почнеться те саме; я не можу більше так жити, а ви заспокоюєте мене на одну лише годину.

Вона спохмурніла й прошепотіла:

— Ні, тепер я засуджена. Ніколи більше я не любитиму своєї домівки. Якби діти повернулися, вони б спитали, де батько… Ах, оце мене й мучить… Мені буде даровано прощення тільки тоді, коли я розкажу про свій злочин священикові.

Вона впала навколішки.

— Я винна. Тому господь відвернув від мене своє лице.

Абат Фожа хотів підняти її з колін.

— Замовчіть, — сказав він владно. — Я не можу тут слухати ваше признання. Приходьте завтра в церкву святого Сатюрнена.

— Отче мій, — провадила вона благально, — будьте милосердні. Завтра в мене не буде більше сили.

— Я забороняю вам говорити! — крикнув він ще голосніше. — Я не хочу нічого знати, я одвернуся і затулю вуха.

Він відступав, простягаючи руки, наче хотів спинити признання, готове от-от зірватися з уст Марти. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного з глухим гнівом співучасників.

— Тут вас слухатиме не священик, — додав він приглушеним голосом. — Тут перед вами стоїть людина, яка вас судитиме і засудить.

— Людина! — повторила вона, як божевільна- Ну що ж, тим краще. Я волію людину.

Вона підвелася і казала далі, мов у гарячці:

— Я не сповідаюся, я просто розказую вам про мій злочин. Одпустивши дітей, я дала піти й їхньому батькові. Ніколи він мене не бив, нещасний! Це я була божевільна. Я почувала вогонь у всьому тілі, я дряпала себе, мені потрібна була холодна підлога, щоб я могла заспокоїтись. Потім мене брав такий сором після припадку, що я гола перед усіма, я не сміла говорити. Якби ви знали, які страшні кошмари кидали мене на землю! Ціле пекло кипіло в моїй голові. А його, бідолашного, мені було шкода, як він клацав зубами. Він боявся мене. Коли ви всі виходили, він не наважувався підійти до мене і проводив цілу ніч на стільці.

Абат Фожа хотів перебити її.

— Ви вбиваєте себе, — сказав він. — Не ворушіть цих спогадів. Господь зглянеться на ваші страждання.

— Це я вирядила його в Тюлет, — провадила вона далі, спинивши його енергійним рухом. — Ви всі, всі казали мені, що він божевільний… Ах, яке нестерпне життя! Я завжди боялася збожеволіти. Коли я була молодою, мені часом здавалось, що мені розколюють череп і що голова моя порожніє. На чолі у мене наче лежала грудка льоду. Так ог, це почуття смертельного холоду тепер повернулося до мене; завжди, завжди у