Завоювання Плассана - Еміль Золя
Вона задихалась; піднесла носову хусточку до уст і, коли відняла її, на ній було кілька краплин крові. Священик, міцно схрестивши руки, чекав, поки скінчиться припадок.
— Ви це все знаєте, правда? — затинаючись, скінчила вона. — Я підла, я грішила заради вас… Але дайте мені життя, дайте мені радість, і я без докорів сумління порину в це надлюдське щастя, яке ви мені обіцяли.
— Ви брешете, — тихо сказав священик, — я нічого не знаю, я не знав, що ви вчинили цей злочин.
Тепер вона відступила, склала руки, заїкаючись, втупивши в нього переляканий погляд. Потім, втрачаючи самовладання, охоплена гнівом, заговорила зовсім просто:
— Слухайте, Овідію, я кохаю вас, і ви це знаєте, правда? Я покохала вас з того дня, як ви ввійшли сюди… Я не казала вам цього. Я бачила, що це вам неприємно. Але я почувала, що ви вгадали таємницю мого серця. Я була задоволена, я мріяла, що колись ми будемо щасливі, з’єднані божественною любов’ю. Заради вас я зруйнувала свою домівку. Я плазувала перед вами навколішках, я зробилася вашою служницею… Проте не можете ж ви бути жорстоким до кінця! Ви погодилися на все це, ви дозволили мені належати вам одному, усунути всі перешкоди, що нас розділяли. Згадайте це все, благаю вас. Не може бути, щоб тепер мене, хвору, покинуту всіма, з розбитим серцем і порожньою головою, ви відштовхнули… Ми нічого не говорили одне одному вголос, це правда. Але говорило моє кохання, а ваше мовчання було відповіддю. Не до священика я зараз звертаюся, а до людини. Ви сказали, що тут є тільки людина. Людина мене почує… Я кохаю вас, Овідію, кохаю і вмираю від цього.
Вона заридала. Абат Фожа випростався на весь свій зріст, підійшов до неї і вилив на неї всю свою зневагу до жінки.
— О мерзенна плоть! — сказав він. — Я сподівався, що ви будете розсудливі і ніколи не дійдете до такого сорому, щоб висловлювати вголос такі огидні речі… Так, це вічна боротьба зла проти людей сильної волі. Ви, жінки, спокуса пекла, малодушність і останнє падіння. У священика немає лютішого ворога, ніж ви, вас слід було б вигнати з церкви, як нечисті й прокляті створіння!
— Я кохаю вас, Овідію, — прошепотіла вона знову, — я кохаю вас, допоможіть же мені.
— Я вас і так надто наблизив до себе, — провадив він. — Якщо я впаду, це ви, жінко, будете винні в цьому, ви, що відняли в мене мою силу самою вашою хтивістю. Іди геть, іди геть, сатано! Я поб’ю тебе, щоб вигнати з твого тіла злого духа!
Вона похитнулася і якось осіла, спершись об стіну, заніміла від страху перед цим грізним кулаком, що ним погрожував їй священик. Волосся у неї розпустилося, сиве пасмо впало їй на чоло. Тоді, шукаючи якоїсь опори в цій порожній кімнаті, вона побачила чорне дерев’яне розп’яття і знайшла в собі ще силу в пристрасному пориві простягти до нього руки.
— Не благайте Христа, — скрикнув священик, від гніву втрачаючи самовладання. — Христос жив цнотливо, ось чому він зумів достойно вмерти.
В цю мить ввійшла пані Фожа з великим кошиком харчів. Вона хутко поставила його, побачивши сина в такому страшному гніві, і взяла його за руки.
— Овідію, заспокойся, дитино моя, — шепотіла вона, гладячи йому руки.
Повернувшись до знеможеної Марти, вона кинула на неї лютий погляд і крикнула:
— Ви таки не можете дати йому спокій!.. Раз він вас не хоче, перестаньте його мучити. Ідіть вниз, ви не повинні далі лишатися тут.
Марта не рухалась. Пані Фожа підняла її і штовхнула до дверей; стара лаялася, обвинувачувала Марту, що вона прийшла сюди, діждавшись, поки її не буде вдома, вимагала дати слово, що та більше ніколи не прийде нагору, щоб турбувати всіх у будинку. Потім сердито хряснула за нею дверима.
Марта, хитаючись, зійшла вниз. Вона вже не плакала, тільки повторювала:
— Франсуа повернеться, Франсуа всіх їх вижене на вулицю.
XXI
Тулонський диліжанс, що проїздив через Тюлет, де міняли коней, відходив з Плассана о третій годині. Підстьобувана, наче батогом, своєю невідчепною думкою, Марта не захотіла гаятися й хвилини; надівши капелюшок і шаль, вона наказала Розі зараз же одягтися.
— Я не знаю, що діється з хазяйкою, — сказала куховарка Олімпії. — Здається, ми їдемо на кілька днів.
Марта залишила ключі у дверях. Вона поспішала швидше вийти на вулицю. Олімпія, що проводжала її, даремно намагалася дізнатися, куди вона їде і на скільки днів.
— В усякому разі, будьте спокійні, — приязно сказала вона Марті, стоячи на порозі, — я догляну все, ви знайдете все в цілковитому порядку… Не поспішайте, робіть свої справи. Якщо будете в Марселі, привезіть нам свіжих черепашок.
Не встигла Марта завернути за ріг вулиці Таравель, як Олімпія вже заволоділа всім будинком. Коли Труш повернувся з роботи, його дружина весело поралася в господі, — вона грюкала дверима, обшукувала шафи, нишпорила всюди, наспівуючи, сповнюючи кімнати шелестом своїх спідниць.
— Вона поїхала, а з нею і її дурепа куховарка! — крикнула вона чоловікові, падаючи в крісло. От було б добре, якби вони обидві впали в якусь канаву й лишилися там, га?.. У всякому разі, ми чудово поживемо тут на волі хоч кілька днів! Ух, як же добре бути самим, правда, Оноре? Ну йди поцілуй мене за всі мої турботи. Ми у себе тепер, можемо ходити в самих сорочках, якщо схочемо.
Тим часом Марта і Роза прийшли на бульвар Совер якраз перед відходом тулонського диліжанса. Одне купе було вільне. Почувши, як її господиня каже кондукторові, що вона хоче спинитися в Тюлеті, Роза сіла в диліжанс страшенно незадоволена. Ще диліжанс не виїхав з міста, як вона вже почала бурчати, повторюючи з похмурим виглядом:
— А я ж сподівалася, що ви нарешті порозумнішали, думала собі, що ми їдемо в Марсель провідати пана Октава. Ми привезли б звідти лангуст і креветок. Ах, шкода, що я так поспішала. Ви ніколи не змінитесь, ви самі шукаєте собі лиха, вигадуєте щось таке, що
