Завоювання Плассана - Еміль Золя
— Бідолашна пані Муре! — казала вона. — У неї стільки клопоту, що вона попросила мене допомогти їй. Я тепер займаюся трохи її справами. Що ви хочете, це ж добре діло.
Вона й справді зуміла завоювати довір’я Марти. Перевтомлена Марта передала їй усі дрібці хатні справи, у неї були ключі від льоху і від шаф, вона ж розплачувалась і з крамарями. Вона довго думала про те, чи не спробувати їй пролізти і в їдальню. Але Труш відрадив їй робити це: тоді вони не зможуть вільно їсти й пити, не зважаться випити чарку чистого вина й запросити приятелів на чашку кави. Проте Олімпія обіцяла чоловікові приносити нагору його порцію десерту. Вона набивала кишені грудочками цукру, збирала навіть недогарки свічок. Для цього вона пошила собі з полотна великі кишені, підв’язувала їх під спідницю і ввечері випорожняла їх добру чверть години.
— Диви, ось груша, коли схочеться пити, — казала вона, запихаючи абияк харчі у скриню і підсовуючи її потім під ліжко. — Коли б ми посварилися з хазяйкою, нам вистачило б на якийсь час… Треба ще принести кілька баночок з варенням і трохи солонини.
— Даремно ти ховаєшся з цим, — відповідав Труш. — Я б на твоєму місці просто наказав би Розі принести все це, ти ж тепер господиня.
Сам Трупі забрав собі садок. Він уже давно заздрив Муре, дивлячись, як той підрізає дерева, посипає піском алеї, поливає салат, він мріяв теж мати клапоть землі, щоб на ньому копати й садити, що захоче. Отже, як тільки Муре забрали, він накинувся на садок і став усе переробляти там на свій лад. Насамперед знищив овочі. Він казав, що у нього ніжна душа і що він любить квіти. Але робота з лопатою швидко його втомила; запросили садівника, який з наказу Труша перекопав грядки, викинув салат на смітник і приготував грунт, щоб посадити навесні півонії, троянди, лілеї, сокирки, кручені паничі, гвоздику і герань. Потім йому набігла в голову ще одна думка: він вирішив, що похмурого вигляду грядкам надають темні кущі буксу, які їх оточують, і він міркував, чи не знищити букси.
Він порадився з Олімпією, і вона сказала йому:
— Ти маєш цілковиту рацію; це зовсім як на кладовищі. Мені більше був би до вподоби бордюр з чавунних гілок, які нагадували б справжні гілки… Я умовлю хазяйку. На всякий випадок накажи зрубати букси.
Букси зрубали. Через тиждень садівник поставив огорожу з чавунних гілок. Труш ще пересадив кілька фруктових дерев, що закривали вид з вікон, звелів пофарбувати альтанку в ясно-зелений колір, оздобив фонтан черепашками. Він люто заздрив каскадові пана Растуаля, але поки що задовольнився тим, що вибрав місце, де влаштує такий самий, «якщо справи підуть добре».
— Ото дивуються, мабуть, сусіди, — казав він дружині увечері. — В усякому разі, вони бачать, що тут є тепер людина, яка має смак… Улітку принаймні, коли ми підійдемо до вікна, буде чудовий запах і дуже гарний вид.
Марта дозволяла їм робити, як вони хотіли, схвалювала все, що їй пропонували; а втім, з нею скоро вже й радитись перестали. Трушам доводилося вести боротьбу тільки з пані Фожа, яка все ще змагалася з ними за кожну п’ядь. Коли Олімпія заволоділа вітальнею, їй довелось витримати справжню баталію з матір’ю. Стара зовсім була перемогла дочку, але сам священик перешкодив цій перемозі…
— Твоя негідниця сестра наговорює хазяйці всяку гидоту на нас, — безперестану скаржилася пані Фожа. — Я добре знаю, куди вона гне, вона хоче нас вижити звідси, щоб самій усе захопити. Хіба вона, мерзотниця така, не розсілася вже у вітальні, неначе яка панія?
Священик не слухав і тільки відмахувався від неї. Але одного разу він розсердився і закричав:
— Прошу вас, мамо, дайте мені спокій. Не кажіть мені більше нічого про Олімпію і Труша… Хай вони собі хоч повісяться, коли їм охота!
— Вони загарбають весь будинок, Овідію, у них зуби, як у пацюків. Коли ти захочеш узяти свою частку, вони вже все згризуть… Тільки ти один можеш ще вдержати їх.
Він подивився на матір, усміхаючись:
— Мамо, ви мене дуже любите, — глухо промовив він, — я прощаю вам… Заспокойтеся, мені потрібен не цей будинок, а щось інше, він не мій, а я беру тільки те, що заробляю. Ви будете пишатись, коли побачите мою частку… Труш був мені корисний. Треба дивитись на це крізь пальці.
Пані Фожа мусила відступити. Вона зробила це дуже неохоче, лаючи Олімпію, яка переслідувала її переможним сміхом. Цілковита безкорисливість сина доводила її, пожадливу й скупу, до відчаю. Їй хотілося б якось зберегти цей будинок, щоб, коли Овідієві він буде потрібний, він знайшов би його вільним і чистим. Бачачи, як Труші скрізь запускають свої пазурі, вона почувала розпач скнари, якого грабують чужі люди; їй здавалося, що вони крадуть її добро, пожирають її тіло, що вони пустять з торбами її разом з улюбленою дитиною. Коли абат заборонив їй чинити опір Трушам, які потроху прибирали до рук будинок, вона вирішила врятувати, що зможе, від пограбування. Вона теж прилаштувала собі великі кишені під спідницею і почала красти, як Олімпія; у неї була невелика скриня, в яку вона складала все, що забирала, — харчі, білизну, різні дрібні речі.
— Що це ви там ховаєте, мамо? — спитав якось увечері абат, входячи в її кімнату, бо почув шум від пересування скрині.
Вона щось забелькотіла. Але він зрозумів і страшенно розгнівався.
— Який сором! — закричав він. — Ви стали злодійкою! А що було б, якби вас спіймали? Я б зробився посміховищем усього міста!
— Це для тебе, Овідію, — пробурмотіла вона.
— Злодійка! Моя мати — злодійка! Ви, може, думаєте, що я теж краду, що я приїхав сюди, щоб красти, і моє честолюбство в тому і полягає, щоб вивідувати, що погано лежить, і красти? Господи, якої ж думки ви про мене? Нам доведеться, мамо, розлучитися, якщо ми не розуміємо одне одного.
Ці слова страшенно вразили стару жінку. Вона стояла навколішках перед скринею; тепер вона сіла на підлогу, бліда, задихаючись, простягаючи до нього руки. Нарешті, трохи отямившись, вона заговорила:
— Це все для тебе, дитино моя, для тебе одного, присягаюсь тобі… Я тобі казала: вони забирають усе, вона все виносить у своїх кишенях. Ти не
