Завоювання Плассана - Еміль Золя

— І добре зробили. Тут у мене все є. Коли я готую собі кролика, то з усіма приправами, як годиться, будьте певні.

Він підсунув стіл до каміна і, сівши між куховаркою та Олександром, налив глінтвейн у великі жовті чашки. Сам він мало не з побожністю відпив два ковтки і, прицмокуючи язиком, вигукнув:

— Оце так глінтвейн, хай йому чорт! Ви таки розумієтесь на цьому, він кращий за мій. Треба взяти у вас рецепт.

Роза вже заспокоїлася і, дуже задоволена цим компліментом, засміялась. Виноградні лози палали, кидаючи довкола червоні відблиски. Чашки наповнили вдруге.

— Отже, — сказав Маккар, спираючись ліктями на стіл і пильно глянувши в обличчя куховарці, — моя небога приїхала сюди ні з того ні з сього?

— І не кажіть, — відповіла вона, — а то я знов розсерджусь. Пані така сама божевільна, як і пан; вона вже не знає, кого вона любить і кого не любить… Здається, вона посварилася з паном кюре перед від’їздом, я чула, як вони кричали.

Маккар голосно засміявся.

— А здається, вони жили у великій злагоді, — пробурмотів він.

— Авжеж, та хіба з такою вдачею, як у пані, щось може довго тривати? Ручуся, що вона жалкує за тими стусанами, що їй давав пан уночі. Ми ж таки знайшли його палицю в саду.

Маккар подивився на неї ще уважніше і між двома ковтками глінтвейну спитав:

— Може, вона приїхала, щоб забрати Франсуа?

— Ах! Боронь нас боже! — перелякано вигукнула Роза. — Пан зробив би справжній розгром у будинку, він повбивав би нас усіх… Знаєте, я цього страшенно боюся. Завжди тремчу, щоб він якось уночі не порізав нас усіх… Як здумаю про це, лягаючи спати, то цілу ніч не можу заснути. Все мені здається, що ось він лізе у вікно, — волосся скуйовджене, а очі блищать, як сірники.

Маккар зареготав, стукаючи чашкою по столу.

— Це було б кумедно, це було б кумедно! — повторював він. — Він навряд чи любить вас, особливо кюре, що зайняв його місце. Він би вмить упорався з ним, з кюре, хоч той он який здоровило, бо, кажуть, божевільні бувають надзвичайно дужі. Скажи, Олександре, ти уявляєш собі, що було б, якби бідолашний Франсуа та потрапив додому? Він би там навів лад. Це б мене справді розважило.

І він поглядав на сторожа, який спокійно пив вино і тільки схвально кивав головою.

— Це я так кажу, для жарту, — додав Маккар, помітивши переляканий погляд Рози.

В цю хвилину Марта почала кидатися за ситцевою завіскою. Довелося тримати її кілька хвилин, щоб вона не впала. Коли вона знову випросталася, непорушна, як труп, Маккар підійшов до каміна погрітися; він замислено пробурмотів, наче думаючи про щось інше:

— Непокладлива вона, моя небога.

Потім раптом спитав:

— А Ругони, що вони кажуть з приводу всіх цих подій? Вони на боці абата, правда?

— Пан ніколи не був приязним до них, щоб вони його жаліли, — відповіла Роза. — Яких тільки витівок не вигадував він проти них.

— В цьому він мав цілковиту рацію, — зауважив дядько Маккар. — Ругони — скнари. Подумати тільки, вони не схотіли купити житнє поле, он там, навпроти; а це ж була така вигідна справа, і я брав її на себе… — А як скривилася б Фелісіте, коли б побачила, що Франсуа повернувся!

Він знову зареготав, потупцював навколо столу, запалив люльку і з рішучим виглядом сказав Олександрові, знову підморгуючи йому:

— Не треба забувати, що час уже пізній; я проведу тебе… Марта зараз спокійна. Роза тим часом накриє на стіл… Ви, мабуть, голодні, правда, Розо? Раз ви вже змушені провести тут ніч, ви повечеряєте зі мною.

Він повів сторожа. Минуло півгодини, а Маккар усе не повертався. Занудившись, Роза відчинила двері, нахилилась з тераси, дивлячись на безлюдну дорогу, осяяну місячним світлом, Вертаючись до кімнати, вона помітила на другім боці дороги дві чорні тіні на стежці за парканом. «Начебто дядько, — подумала вона, — здається, він розмовляє з якимсь священиком».

Через кілька хвилин він увійшов. Сказав, що цей чортяка Олександр затримав його, розповідаючи нескінченні історії.

— А хіба це не ви стояли тільки що он там з якимсь священиком? — спитала Роза.

— Я, з священиком? — вигукнув він. — Отакої, хай йому біс, мабуть, це приснилось вам! У наших краях немає ніяких священиків.

Він поводив своїми маленькими блискучими очима. Потім, ніби сам незадоволений своєю брехнею, сказав:

— Тут є, правда, абат Феніль, але так, ніби його й зовсім немає; він ніколи не виходить з хати.

— Абат Феніль — то не велика персона, — сказала куховарка.

Тоді Маккар розсердився.

— А чому ж це не велика персона? Він робить тут багато добра і взагалі це дуже розумний хлопець; він важить далеко більше за багатьох інших священиків, які заводять усякі чвари.

Але гнів його враз ущух. Він почав сміятися, побачивши, що Роза здивовано позирає на нього.

— А зрештою, мені до всього цього немає діла, — пробурмотів він. — Ви маєте рацію, всі попи нічого не варті, всі вони лицеміри… Я тепер знаю, з ким ви мене бачили; я зустрів крамарку, вона була в чорній сукні, а ви подумали, що то сутана.

Роза засмажила яєчню, дядько поклав на стіл шматок сиру. Вони ще не скінчили їсти, як Марта підвелася й сіла на ліжку із подивом людини, що прокинулась в незнайомому місці. Коли Марта відкинула волосся і трохи отямилась, вона скочила на підлогу і заявила, що хоче їхати додому, їхати зараз же. Маккар був дуже незадоволений її пробудженням.

— Це неможливо, ти не можеш повернутися в Плассан сьогодні ввечері. Тебе трясе пропасниця, ти зовсім захворієш в дорозі. Відпочинь. А завтра побачимо… Та й їхати зараз нема на чому.

— Ви одвезете мене у вашій двоколці, — відповіла вона.

— Ні, я не хочу, та й не можу.

Марта, гарячково одягаючись, заявила, що вона краще пішки піде в Плассан, ніж проведе ніч у Тюлеті. Маккар щось обмірковував. Він замкнув двері і поклав ключа собі в кишеню. Він благав племінницю, грозив їй, вигадував усілякі історії, але вона, не слухаючи його, вже надівала капелюшок.

— Даремно ви думаєте, що вона поступиться, — сказала Роза, спокійнісінько доїдаючи сир. — Та вона скоріше вискочить у вікно. Запрягайте вже краще коня.

Помовчавши ще трохи, Маккар знизав плечима і сердито вигукнув:

— Кінець кінцем, мені все одно. Хай застудиться, коли хоче! Я хотів не допустити лиха… Їдь, коли вже хочеш. Чому бути, того не минути… Я одвезу вас.

Марту довелося нести до візка. Вона тремтіла в сильній гарячці.