Завоювання Плассана - Еміль Золя

Еміль Золя

ЗАВОЮВАННЯ ПЛАССАНА

Роман

EMILE ZOLA

LA CONQUETE DE PLASSANS

1874

©

Переклала з французької Євгенія Рудинська

Передмова Тетяни Якимович

АНТИКЛЕРИКАЛЬНІ ТВОРИ ЗОЛЯ

Тема релігії і церкви супроводить весь творчий шлях видатного французького письменника-демократа Еміля Золя. Цій темі присвячено кілька окремих романів («Завоювання Плассана» — 1874, «Провина абата Муре» — 1875, «Лурд» — 1894, «Рим» — 1896, «Париж» — 1898). Вона з’являється час від часу і в інших великих творах романіста. До неї він звертається також у численних газетних та журнальних статтях, нарисах, новелах.

Золя не обходили філософські засади католицизму. Не бувши віруючою людиною, він не цікавився питаннями спіритуалізму. Зате як літератора й громадянина його завжди бентежили й обурювали прерогативи католицької церкви й духівництва в суспільному житті буржуазної Франції, одверті зв’язки клерикального табору з панівними класами. Разом з тим художник-гуманіст повставав проти отруйного впливу релігійних забобонів на мораль і психіку людей.

Всі ці проблеми були дуже актуальні для тогочасної Франції. Вони не могли не хвилювати передову частину громадськості. У світоглядній і творчій еволюції автора «Ругон-Маккарів» критика церкви та клерикалізму якнайтісніше пов’язана із зростанням демократичної свідомості письменника.

Вже за молодих років, що минали в умовах антинародного уряду Наполеона III, цього, за висловом Маркса, люмпен-пролетаря імператорського роду, підтримуваного буржуазією всіх мастей, Золя почав усвідомлювати роль церкви як підсобника політичної реакції. Жахливе зубожіння трудящих мас поряд з нечуваним зростанням набутих злочинами багатств верхівки супроводжувалося терором проти передової культури. Незмірно посилювався гнобительський вплив церкви. Для «викорінення ліберальних настроїв», небезпечного «духу сучасності» в паризькому університеті закрито кафедри історії та філософії, а ці предмети замінено логікою та богослов’ям.

За часів Третьої республіки антиклерикальна тема зберігала не меншу політичну злободенність. В перші роки після падіння Другої імперії та розгрому Паризької комуни церква зайняла ворожу до нового уряду позицію, обстоюючи ідеї нової монархічної реставрації. 1873 року президент Мак-Магон за допомогою створеного ним консервативного міністерства намагався повалити Республіку, дістаючи в цьому активну підтримку духівництва, а надто єзуїтських общин. Клерикальна пропаганда одурманювала французів чутками про чудеса та пророцтва, що начебто віщували повернення «законних» королів. Та згодом буржуазна Республіка і сама добре ужилася з церквою. З кінця 80-х — початку 90-х років, передчуваючи нове піднесення революційного руху, праве крило буржуазних республіканців починає зближатися з монархістами і церквою. Письменники реакційного табору, зокрема містик-шовініст Моріс Баррес, ведуть пропаганду на користь Риму і папства, а за одним заходом і проти робітничого руху, соціалізму. Водночас ідеологи реакції в літературі й критиці (Ф. Брюнетьєр, Ф. Коппе, П. Бурже, Гюїсманс та ін.) розгорнули наступ на матеріалістичну науку й на «матеріалізм в літературі», прихильником якого вважали й Еміля Золя.

Уже в першій, ще досить наївній спробі «соціально-історичної» белетристики, написаному на замовлення провінціальної газети «Мессаже де Прованс» романі-фейлетоні «Марсельські таємниці» (1867), Золя вивів, як негативну, постать великосвітського абата-кар’єриста Донадеї. Цей персонаж, власне, не був потрібний для розгортання основної інтриги твору. Та письменник-початківець, очевидно, вважав, що задумане ним викриття злочинів дворянсько-буржуазної верхівки проти народу в період революції 1848 року було б неповним без критики церкви. Матеріал для цього він знайшов серед архівних документів, які передала йому газета.

Однак антирелігійна тема по-справжньому зазвучала під пером Золя трохи пізніше, насамперед у його газетній публіцистиці. Всесвітньовідомий творець «Ругон-Маккарів» був також бойовим журналістом демократичного табору. Численні публікації Золя в періодичній пресі, дуже важливі для загального розуміння його спадщини, досі не зібрано й не вивчено повністю, хоч останнім часом чимало вже зроблено в цьому напрямку. Золя почав друкуватися в пресі ще в 1859 році. Та лише напередодні падіння ненависного йому бонапартистського режиму молодий літератор зміг зайняти помітне місце серед журналістів республіканської опозиції. Протягом 1868–1870 років він умістив у газетах «Трібюн», «Ла Клош» та ін. близько сотні статей, нарисів, хронікальних нотаток, завжди дуже емоціональних, образних, часом напівбелетристичних, у яких таврував антинародну внутрішню політику Імперії, мілітаризм Наполеона III, не обминаючи й ганебної ролі церкви. Досить швидко Золя зрозумів і те, що буржуазна Республіка, встановлена у вересні 1870 року, принесла з собою лише «зміну блазнів» біля урядового керма. Ті самі страшні злидні трудящих мас, те саме засилля католицьких організацій. Протягом 1872–1874 років у своїх «Версальських листах» та «Паризьких листах» («Трібюн», «Ла Клош») письменник невтомно воює з усіма різновидами клерикалізму та зростанням епідемії хворобливої побожності, огидного святенництва, що їх всіляко роздувала церква.

Золя завжди з почуттям великої відповідальності ставився до праці журналіста. «Журналістика, — писав він у 70-х роках, — стикається з усім, вона відкриває романістові широкі обрії. Я скажу навіть, що письменник, не бувши журналістом, не здатний зрозуміти сучасного життя». Публіцистичні виступи Золя в періодиці часто дублювали ідеї і теми його великої художньої прози. Але на газетні або журнальні шпальти він виносив пекучі питання сучасності, не завуальовуючи їх вигаданим сюжетом, складною інтригою, не переносячи сьогоднішнє в минуле, як це робилося в «Ругон-Маккарах». Це стосується й антиклерикальної теми. Досить згадати, наприклад, одну з публікацій Золя в російському місячнику «Вестник Европы».

Як відомо, в середині 70-х років Золя, на той час уже автор кількох томів першої романної серії, все ще не здобув ані літературного визнання, ані матеріальної забезпеченості в себе на батьківщині. І. С. Тургенєв, що жив тоді в Парижі, звернув увагу на талановитого французького колегу й допоміг йому влаштуватися постійним кореспондентом великого петербурзького журналу «Вестник Европы». Золя був задоволений, дізнавшись, що його романи завоювали симпатію передового російського читача, і з великою охотою взявся до праці. З 1875 по 1880 рік він надрукував у журналі Стасюлевича 64 кореспонденції, чимало з яких з’явилися в Росії раніше, ніж у Франції.

Один з нарисових циклів Золя у «Вестнике Европы» (1877, кн. І) має назву — «Типи духівництва у Франції». Мета нарисів, як зазначає автор, «з’ясувати соціальну й політичну роль, яку відіграють патери». Золя намагається бути особливо об’єктивним, виступаючи перед іноземною аудиторією. Але подана ним «гола правда», кілька епізодів, «вихоплених з життя», аж надто красномовні. Ось ті, кому надається право бути моральними і політичними вихователями французької громадськості. Абат Пенту, надто кволий, щоб стати чорноробом або солдатом, і надто тупий