Білі зуби - Зеді Сміт

Айрі закотила очі. Часом справді хочеться бути інакшою. Але інколи навіть жертвують волоссям на власній голові, щоб стати такою, як усі.

— Слухай: ти ж розумаха, Айрі. Просто тебе навчили всякого лайна. Тобі треба перевчитися. Усвідом свою цінність, перестань принижуватись, і побачиш, яке кльове життя, Айрі. Заведи собі дівчину, заведи хлопця, але живи!

— Ти сексі, Айрі, — м’яко додала Максін.

— Ага. Так і є.

— Можеш їй вірити, вона справжня лесбійка, — сказала Ніна, любовно скуйовджуючи волосся Максін і цілуючи її. — Але правда така, шо стрижка а ля Барбра Стрейзанд нічо хорошого тобі не дала. Афро було прикольне, стара. Воно було хуліганське. Воно було твоє.

Раптово у дверях з’явилась Алсана з гігантською тацею тістечок і підозріливим поглядом. Максін послала їй повітряний поцілунок.

— Хочеш тістечко, Айрі? Ходи сюди і з’їж кілька. Зі мною. На кухні.

Ніна застогнала.

— Не панікуй, тіточко. Ми її не вписуємо в список сапфіанок.

— Мене не обходить, що ви там робите. Я не цікавлюся, чим ви зайняті. І не хочу цікавитися такими речами.

— Ми дивимося телевізор.

У телевізорі була Мадонна, вона гладила долонями по двох конічних грудях.

— От і гарно, — відрубала Алсана, оглянувши Максін. — Тістечко, Айрі?

— Мені б хотілося тістечка, — промуркотіла Максін, примруживши свої екстравагантні вії.

— Не сумніваюся, — сказала Алсана чітко і помалу, щоб до Максін дійшов код. — У мене немає таких тістечок, які подобаються тобі.

Ніна і Максін знову скорчилися від сміху.

— Айрі? — повторила Алсана, гримасою вказуючи на кухню.

Айрі вийшла за нею.

— Я така ж ліберальна, як і всі, — поскаржилася Алсана, коли вони причинили за собою двері. — Але навіщо весь час сміятися і з усього робити балаган? Ну не вірю я, що гомосексуальність — це суцільне свято. Гомосексуальність такою не є.

— А я не хочу більше чути того слова у своєму домі, — відрубав Самад обурено, заходячи із саду і скидаючи свої садові рукавиці.

— Котрого?

— Обох. Я з ніг збиваюся, щоб цей дім мав у собі Бога.

Самад зауважив постать за своїм кухонним столом, примружився, усвідомив, що це справді Айрі Джонс, і почав їхню звичну пісеньку:

— Привіт, міс Джонс. І як ся має твій шановний таточко?

Айрі стенула плечима:

— Ви його бачите частіше, ніж я. А як ся має Бог?

— Пречудово, дякую. Чи не бачила ти останнім часом мого нідочогонепридатного синка?

— Не останнім часом.

— А мого доброго сина?

— Уже роками не бачила.

— Ти б не могла сказати моєму нідочогонепридатному, що він нідочогонепридатний, як його побачиш?

— Я докладу всіх зусиль, містере Ікбол.

— Хай Аллах благословить тебе.

— Здоровенькі були.

— А тепер, даруй мені, — Самад дістав свій молитовний килимок, який лежав на холодильнику, і вийшов з кухні.

— Що з ним не так? — запитала Айрі, позаяк Самад виголосив свою роль зовсім без ентузіазму. — Якийсь він такий, я не знаю, сумний.

Алсана зітхнула:

— Та він сумний. Він чується так, ніби все перепартачив. Звісно, якраз він усе й перепартачив, але, врешті, хто кине перший камінь, і все таке. Він тільки те й робить, що молиться. Замість того, щоб розплющити очі й побачити, що відбувається: Міллат волочиться бозна з ким, вічно з білими дівахами, а Маджід…

Айрі пригадалося її перше кохання в туманному ореолі досконалості — ілюзія, породжена розчаруваннями, які роками дарував їй Міллат.

— А що таке? Щось не так із Маджідом?

Алсана спохмурніла і потягнулася до верхньої полички, дістала звідти тоненький конверт і простягнула його Айрі. Та витягнула листа і фотографію.

На фото був Маджід, тепер високий, красивий молодий чоловік. Він мав таке ж чорне волосся, як і його брат, але не зачісував його наперед. Воно було розділене проділом зліва і вільно спадало за праве вухо. Він був одягнений у твідовий костюм і щось на кшталт — не можна сказати напевне, бо якість фотокартки була досить поганою, — краватки. В одній руці він тримав капелюха від сонця. У другій затиснув долоню індійського письменника сера Р. В. Сарасваті. Сарасваті був одягнений у все біле, зі своїм широким капелюхом на голові і дорогим ціпком у вільній руці. Обидва стояли, пишаючись собою, широко посміхаючись і дивлячись так, ніби от-от поплескають один одного по спині або щойно так зробили. Полуденне сонце яскраво світило, і численні зайчики відскакували від мармурових сходів Університету Дакки, що слугував тлом для фотографії.

Алсана тицьнула пальцем у розмите зображення:

— Ти знаєш цього Сарасваті?

Айрі кивнула. Книжка з обов’язкового читання в школі.

— «Зашитий час» Р. В. Сарасваті. Гіркувато-солодкава історійка з останніх днів імперії.

— Самад ненавидить Сарасваті, розумієш. Каже, що це відсталий колоніал, англійський дуполиз.

Айрі навмання вибрала абзац із листа і прочитала